— Ну, як воно, дитино? Горло не болить?
— Та нічого, нічого у мене не болить, я чудово почуваюся! Оресте, ну, ти ж знаєш, якщо у мене температура хоч на дві десятих понад тридцять сім — я вмираю, наче лебідь Сен-Санса в білих тапочках! А якби справді тридцять дев’ять і три — мені вже не лікаря, а священика кликати треба! Тут щось не так!
— Все так. От лише тридцять дев’ять і шість уже тепер, — зітхнув Смереканич-старший над поділкою термометра.
— Він у вас зіпсувався!
— Це інший. Обидва зіпсуватися не можуть. І голова у тебе як вуглинка, руки у мене поки що теж не зіпсувалися. Оресте, давай якийсь із тих твоїх новомодних пакетиків, — зітхнув батько, він не дуже любив оті пакетики з пахнючими шипучками, які знижували температуру і містили хтозна-скільки всіляких невідомих і, мабуть, шкідливих компонентів. Але вибирати не доводилося.
Софія чемно випила гарячий напій. Іншим разом вона б насолоджувалася цією загальною стривоженістю, цим виразом занепокоєння її здоров’ям, таким однаковим на обох рідних обличчях! Але сьогодні не той день! Потрібно розпакувати речі, влаштуватися, спробувати оглянути нове місце, де доведеться жити й працювати.
Цього року Великдень та травневі свята випали так, що утворилися майже десятиденні канікули. Орестові вдалося звільнитися з роботи на цілий тиждень! Звісно, перед тим, як прийняти таке відповідальне рішення, треба добре роздивитися — де працюватимеш, де житимеш.
Лікарня, кардіологічний центр, сподобалася обом. Орест уже почав розробляти якісь наукові плани, робити замовлення на нову техніку. Відчув себе майбутнім господарем клініки. Він погодиться на цю роботу, внутрішньо відчувала Софія.
Не до речі, зовсім не до речі оця дивна хвороба. Справді дивна! Адже вона цілком нормально почувається — тільки очі блищать і щоки червоні, а так — нічого, все гаразд. Сором вилежуватися отут, у чужій хаті.
Оце воно, те слово — у чужій хаті. Вона почувалася як у чужій хаті. Хоч тут народився і виріс Орест, хоч господар цієї оселі називав її ніжно і щиро донею, хоч сама вона почувалася йому дочкою. Але дім був чужим. Гарний, шляхетний старовинний будинок, він їй дуже подобався, тут усе було так, як зробила б вона сама, плануючи і будуючи. Але відчуття чужорідності не зникало. І вона знала чому.
Одягнула домашній костюм, зійшла вниз. Сходи, хоч і не круті, але таки сходи, важко, мабуть, батькові підійматися ними щоразу. Навіть добре, що вони оселилися тепер унизу, там досить кімнат для двох людей.
На кухні панувало пожвавлення — мабуть, готують сніданок, — здогадалася Софія і знову їй стало ніяково — розляглася, господиня така-сяка!
Втім, до сніданку ще не дійшло — Орест разом із батьком, засукавши рукави, активно узялися до миття посуду, ціла гора якого залишилася у раковині та на столі після вчорашнього прийняття.
— Що ви робите, хлопці! Давайте я! — Софія хотіла відібрати в Романа Тарасовича тарілку.
— Навіщо? Це моя нормальна робота, мити посуд, що тут такого? Ти краще лягай, тобі не можна! Геть звідси, кому я сказав! — гримнув майже серйозно батько. — Поки температура не спаде — до ліжка!
— Але ж я цілком добре почуваюся, нічого не болить, навіть слабкості немає! Ну, не відчуваю я цієї температури! Як вам іще пояснити!
— Я тобі поясню! Та що ж це таке, геть відбилася від рук невісточка! Оресте, хоч ти навчи її послуху! От вона у мене зараз отримає, от я її зараз… відлупцюю! — і жартома удав, що шукає пасок.
— Ну татку, котику, не треба… Я зараз картопельки почищу. М’ясо у нас іще є, правда? — зазирнула до великої чавунної каструлі.
— Я тобі почищу! До ліжка! До ліжка, бо понесу!
— Ой, куди мокрими руками! — ледве ухилилася від ляпанця по попі невісточка.
Рипнули двері.
— Оооооох, оооооох, я вмираю — а їм веселощі… Звичайно, так завжди… Хоч води б хто подав… — до одвірка немічно притулилася, майже сповзаючи униз, Віолетта Ігорівна. Нечесана, в халаті, але не бліда, млява, але цілком здорова на вигляд. — Ооооох, оооооох…