Це довге «оооооооооох» із характерним горловим стогоном, яке зазвичай супроводжувало кожен крок цієї жінки, відбило свою літеру О на стінах і вікнах, яким, мабуть, доводилося вислуховувати ці ноти, такі набридливі в своїй одноманітності, щодня, з приводу і без.
Орест не стримався, гримнув тарілкою до столу, ледве не скоротивши кількість предметів у дорогому сервізі ще на один.
Налив води у склянку, подав.
— Що це? — зітхання, неглибоке, уривчасте, поривалося стати останнім. Рука, на диво молода, з пещеною шкірою і добре доглянутими нігтями, свіженьким манікюром, ледве тримала склянку. Якби не тонке чеське скло, якого все-таки було жаль, — склянці прямий шлях на підлогу.
— Вода, — якби не лікарський досвід і не витримка хірурга, голос Ореста зрадив би почуття, які підняли б стовпчик ртуті у термометрі поза всі можливі позначки.
— Я бачу, що не смола поки що. З-під крана?
— Мінеральна.
Голос Ореста став на тон нижчим.
— Мінеральна? Звідки у нас мінеральна?
— Я привіз цілу упаковку, — знизив іще тональність, перейшовши на хроматичну гаму, голос, який ще тримався у рамках чинного законодавства.
— А чому без бульбашок? Вона справді мінеральна? — таким тоном баба Яга кликала Телесика.
Під стелею кухні прошелестіли крила гусей, які мали б когось узяти на крилята — сина чи мачуху.
— Вона справді мінеральна, але тепер таку випускають — без газу…
— А я не питиму без газу! Це все одно, що вода з-під крана!
— Гаразд, я наллю газованої.
Жестом факіра Орест розтяв пластикову упаковку газованої води. Відкрутив корок, випустивши газ зі звуком, наче злітає реактивний літак, підніс пляшку на рівень очей і налив воду. Кожна бульбашка виграла всіма барвами діамантово і кришталево у щойно вимитій і витертій до блиску склянці.
Аж тепер Софія зрозуміла, чому він завантажив багажник усім цим і на її запитання відповідав: «Згодиться в господарстві!».
— Ну, тепер добре?
— Я… Мені… Я не хочу води! З таким концертом наливай воду… комусь іншому! А я піду! Мені погано!
Це «мені погано!» виглядало фразою актриси провінційного театру — так само пафосно і так само фальшиво.
Софія не знала, як реагувати. Оце так ранок. Якщо ранкові спектаклі у цьому театрі однієї актриси такі емоційно насичені, то якою ж обіцяє бути вечірня вистава?
І це на порожньому місці. Такі штучки колись називалися провокацією. Та й тепер, видно, не втратили актуальності.
Ну, просто буря в склянці води. Чи просто «Склянка води»! Ото б сюди Аллу Демидову, Кирила Лаврова… Та й Орест свою роль відіграв на 12 за п’ятибальною шкалою. Ні, такі вистави хіба за шкалою Ріхтера вимірювати.
Софія глянула на картоплину в своїх руках. Ще трохи — і горошина залишиться.
— Op… — підійшла, розправила пальчиком зморшку, яка лягала між бровами Ореста у хвилини, коли він боровся із чимось всередині.
Якісь гусенята тріпотіли крилами, запрошуючи їх обох. Ой, летіть собі, летіть самі, мій Телесик іще не натішився своєю Ягою…
— О-ор! Ти тут?
— А куди я подінуся? Все гаразд, мала… Ой, яка ти гаряча. Іди нагору, лягай і грійся. Бракувало ще ускладнень!
Вони не хотіли говорити про цю чортову воду, адже двері кімнати для гостей залишилися гостинно прочиненими — цікаво, мабуть, як відбуватиметься обговорення прем’єри. Проте запрошені глядачі та акредитовані журналісти мовчали: Софія люто чистила картоплю, Роман Тарасович так само енергійно протирав келихи і тарілки. Один лише Орест здавався спокійним і навіть посміхався із виглядом якщо не переможця, то полководця, який планує переможний реванш. Втім, у цій війні важко зрозуміти, хто кого переміг і захопив: Наполеон Москву чи Москва Наполеона.
Підвищена температура чомусь додавала Софії енергії. Ніби якась електростанція увімкнулася всередині — хотілося працювати, рухатися, діяти. У такому нападі Софія ставала небезпечною — її руки швидко-швидко виготовляли всілякі їстівні штучки. А потім їх треба було споживати.
Якось непомітно настала пора обіду.
Наче щойно приїхали, наче й снідали хвилину тому, а поки помили посуд, поки приготували обід і ще всілякої смакоти — салатиків, десертиків — Софія хотіла зробити максимум зараз, щоб хоч день не зазирати до кухні, вже й так майже вечір.
Хороший день. Їм не часто вдавалося побути з Орестом разом отак увесь день, не розлучаючись. Разом готувати, разом прибирати, разом повалятися потім біля телевізора чи з книжками по різних кутках кімнати. А кімнати у цьому старому будинку такі, що з одного кутка в інший телеграми треба надсилати. А якщо дуже хочеться, можна утекти до маленької кімнатки з балкончиком, що виходив на Щастигору і покидати карти чи кульки на компі, або повисіти на якомусь із сайтів, попліткувати з людьми, яких не бачиш.