— Ну, як тобі Прикарпатськ? — якось ніби про чуже місто, куди вони приїхали на екскурсію і завтра рушать назад додому, спитав Орест.
— А я знаю? — відправила зворотну телеграму Софія. — Ми що, бачили його? От завтра погуляємо, в університет підемо, тоді й роздивлюся.
— Завтра — вихідний, в університеті нікого не буде.
— То просто погуляємо містом.
— Це за умови, що твоя дивна температура спаде. Якщо ні — навіть не мрій виходити з дому. І жодних ні, — застеріг, побачивши, що Брестська фортеця готує кулемети до захисту недоторканності рубежів суверенності та незалежності від чоловікових рішень.
Софія перехопила шифрований погляд, і з його крапок і тире склала наказ перетворитися на взірець сумирності. Дивна температура так і не спадала. Надвечір з’явилася якась слабкість, кволість, заболіла голова — класична пісня якоїсь грипоподібної інфекції.
— Ор, ти б перебрався спати до вітальні, на диван. Ще наберешся якогось віруса, а тобі ж не можна приносити інфекцію до дитячого відділення, — пояснила.
— Знаю. Але ти в мене не так часто хворієш, щоб я дозволив якійсь застуді мордувати мою дружину без перешкод. Я залишуся з тобою, як належить — і в щасті, і в нещасті, і в здоров’ї, і особливо під час гострих респіраторних інфекцій! Присягався. Ну, ти знаєш… — Орест усупереч запереченням Софії таки сів поряд і поклав прохолодну долоню на її лоб. — Можна не вмикати опалення — вогонь вогнем. Давай-но чаю вип’ємо. Лікарі кажуть, хворим на вірусні інфекції потрібно багато пити.
— А може, не треба? За чаєм треба йти на кухню, а там…
— А там Віола? Ти це хотіла сказати?
— Ні, ні…
— Не хитруй, у тебе не виходить. Якби ти могла почервоніти більше, то зробила б це. Говорити неправду негарно. Такі великі дівчатка мали б уже знати.
— Орку, але ж вона… Я тепер розумію, як тобі було тут усі ці роки.
— Ти хочеш сказати, що розумієш, чому батько відправив єдиного сина вчитися світ за очі? Це я сам, тільки сам…
— Мій любий хлопчику, я сама чудово розумію — все у житті ти вирішуєш сам. Тільки сам. Якби ти брав до уваги ще чиїсь думки, ми б ніколи не одружилися.
— Ми б ніколи не були разом, якби я брав до уваги насамперед твою думку. Та відколи зрозумів, що повинен брати відповідальність на себе, вирішувати сам і робити все для твоєї ж користі сам, здається, твоє життя дещо покращилося. Чи не так? Бо якби чоловіки дослухалися думки своїх дружин, то й досі висіли б на гілках, зачепившись хвостами…
— І тепер дехто продовжує. Але не в кожного довжини хвоста вистачає.
Орест пропустив повз вуха марення перегрітого мозку. Його пальці легко масували дружині скроні і від цього голова потроху ставала світлішою, якась пелена, викликана, безперечно, перегрівом мозку, відступала. Софія поклала голову чоловікові на коліна і лежала собі мовчки, релаксуючи і наслухаючи нечутну музику тієї невидимої струни, що пов’язала їх так давно і бриніла від кожного дотику й досі.
Розділ VIII
Ну от і все.
Вона виконала те, задля чого живе тут, у цьому місті, задля чого взагалі живе…
Виконала востаннє. Досконало, як завжди.
Він тихо муркотів від задоволення, її пан, її цар, її господар. На найближчі сто одинадцять днів він заспокоївся.
А її стріла часу пішла на передостаннє коло.
Вже є та, що замінить…
Це було не так важко, знайти і отримати її згоду. Зовсім не так важко, як здавалося одразу, в отому відчаї, коли зрозуміла — треба шукати, і зрозуміла, як важко, майже неможливо довірити смертній жінці справу безсмертних…
З нею залишиться Робі. Він уже має досвід, він виконає все, що йому належить, але ж йому не довірена жіноча частина таїнства. Тільки їй, отій обраній, можна знати усі кроки цього шляху, тільки їй.
Якщо дивитися в очі самій собі, Аріадна не певна, далеко не певна була того, що справа опинилася в надійних руках. Стільки умов, стільки умовностей — ім’я, зовнішність, і ні слова про внутрішні якості кандидатки — силу духу, відданість служінню, здатність опиратися спокусам, здатність пройти оті випробування, про які їй спершу навіть говорити не можна…
Як складно все, як важко…