Яка важезна вина лежить на ній, Аріадні, на її земному жіночому тілі за те зло, яке вона заподіяла справі, за отой перерваний удруге за багато років ланцюг передачі місії від матері до дочки! Наче вона й не перша, наче й до неї траплялося таке, але вина важка. Спокутна, але важка. Вона покутує її оцим болем у серці, оцією стрілою, що зупиниться, коли стрілки опівночі ляжуть одна на одну. У цю хвилину вона повинна передати свою силу наступниці, оцій жінці, обраній з-поміж багатьох, жінці на ймення Ада.
Її виявилося зовсім неважко вмовити.
Як горіли очі, коли відчинилися двері будинку, і «все, що у ньому» набрало реального, матеріального змісту.
«Будинок і все, що у ньому». От він, ключ, яким відмикається серце нашої сучасниці. Будь-якої. А потім вона вже майже не слухає, які умови ставить володіння цим майном. Пані Аріадні не сподобалася неуважність кандидатки. Умови, поза виконанням яких все інше просто непосутнє, безглузде, неможливе, її цікавили мало. Вона схвально кивала головою — гаразд-гаразд, мовляв, як скажете, але очі бігали неспокійно по кімнаті — наче щось шукали чи знаходили і спалахували гострим, жарким вогнем, коли помічали чергову коштовну дрібничку. Жадібність, жадібність — от що було в цих очах. Якщо так, то гірким же стане розчарування…
Ада крокувала додому після отієї зустрічі і шукала якоїсь точки опертя, чогось такого, на чому можна було б затриматися думкою, щоб не злетіти у небо чи не провалитися під землю. Надто вже незвичайним, надто незвичайним стало все навколо. Виявляється, воно все таким і задумане, незвичайним, це місто, ця гора — чарівна чи зачарована. Чи зачаровуюча…
Жила тут, вчилася, і ніколи не замислювалась — а хто все це створив? Хто влаштував так мудро? Хто керував їхнім містом так, що всі світові катаклізми обходили його стороною, що навіть природа змінила свої вимоги до них, навіть пори року — не такі, як у навколишньому світі?
Тепер вона знала, хто. І знала, якою ціною.
Тепер вона сама могла стати тією, від кого все залежить.
Це не вкладалося у голові.
Вона може стати господинею цього міста.
Не мером, не головою держадміністрації. Не іншою вибраною людьми особою. Ні. Отією єдиною — обраною. Обраною. Порівняйте із — вибраною. Не те, правда, зовсім не те. Її ОБРАНО.
Значить, вона особлива.
І отримає особливу владу.
Хотілося сміятись. Ці чоловіки, ці люди, ці людці думають, що вони тут щось вирішують, чимось керують! Ха-ха-ха! Керуватиме тепер вона. Стільки років керувала фактично пані Аріадна, а тепер керуватиме вона.
Як там говорили — в її імені та по батькові закодоване її служіння. Тільки дочка Адама може виконати… Дочка Адама…
Вона не сказала, що батько її охрещений Петром, що він змінив ім’я згодом. Яке це має значення?
Мабуть, для них і хрещення не має значення, навпаки, краще б його не було. Недарма спитали, чи носить вона хрестик. Відьма не повинна носити хреста, це очевидно. А вона його й не носила ніколи, хіба задля прикраси.
Краще присісти отут, у парку навпроти міськради, і подумати, обміркувати спокійно все, що почула сьогодні…
Вона прийняла пропозицію. Відмовитися могла б хіба божевільна. Але умови… Цих умов так багато…
Перша — вона матиме якусь місію, яку повинна виконувати за будь-яких умов, за будь-яку ціну, інакше… Вона спитала — а що буде у випадку, коли трапиться якась помилка? Відповіли — нічого. Просто її служіння буде припинене, всі привілеї також, почнеться зворотний відлік (що воно таке, чого відлік, куди?), вона продовжуватиме жити як усі. Але станеться страшна катастрофа, якщо за сто одинадцять днів її місце не займе інша жінка, яка зможе виконувати все бездоганно.
Іще вона сказала, що дуже добре, що у неї є дочка, і що дочку звати Аліна. Якщо перший рік її служіння відбудеться вдало, вона зможе оселитися в будинку з дочкою і навчати Алінку справі служіння, а потім передати їй усі права. Й обов’язки також…
Але перший рік, власне, триста тридцять три дні, вона повинна прожити в будинку одна. Особлива умова — жоден чоловік, окрім Робі, не має права переступити поріг будинку. Такий чоловік ризикує життям, а вона — вигнанням. З раю — доповнила Ада сама для себе. Інакше, як раєм, цей будинок назвати не можна.
Ця пані Аріадна справді якась кумедна. Вона так серйозно оповідала їй про якісь несусвітні обов’язки, які доведеться виконувати, про книгу, яку доведеться вивчити чи не напам’ять, про особливу відповідальність, покладену на неї.
Ада ж бачила лише розкішний, ну, просто розкішний будинок, який виглядав майже новим, хоч усім було відомо — він збудований так давно, що ніхто вже й не пригадує, коли. Куди не повернешся, на що не кинеш оком — заворожує і просто приголомшує! Сходи — білий мармур, вкритий новісіньким перським килимом! Світ не бачив класти на сходи замість совіцької червоної доріжки із зеленими берегами отакий тонкий, справжньої ручної робот, килим. А у вітальні! Там килимовий ворс сантиметрів п’ять, не менше, ідеш, наче по перині! А меблі з мореного дуба! Вони ж вічні! А різьба! Трохи дивна, щоправда, з якимись кумедними і майже погрозливими у вишкірі головами не то тварин, не то фавнів, не то козлів з бородою і ріжками. Ну, стиль такий був у майстра. Так задумано. Зате оригінально і красиво. Якби ці меблі продати десь у Києві — ого-го скільки б дали!