Отак загадково він обірвав розмову. Кинув іще один погляд туди ж, де палали, майже розриваючись, соски, а груди, здавалося, збільшилися на два розміри… Кинув — запалив — пішов… Вона залишилася витлівати жагою, як недокурена, майже ціла сигарета. Сходила димом непогамованого, незнаного досі бажання… Гостро, майже боляче.
Мужика. Мужика. Будь-якого. Якого завгодно — великого, малого, старого. Не має значення. Хтось повинен негайно виконати оту чоловічу роботу, не має значення як! Здавалося, вона отримає три оргазми поспіль лише від одного дотику чоловічої плоті до її розпашілого, гарячого, непристойно мокрого лона, яке сходило соком бажання.
Він пішов. Залишилися його охоронці, які мали провести аж до дверей квартири. Боже, які мужики! Які плечі, які руки, які… Вона не може, не повинна, не має права дивитися…
Мабуть, ця угода не така вже й приємна, не така вже й легка… Легше терпіти біль, ніж оце переповнення кров’ю, цю скажену напругу, яка, здається, вибухне цієї ж хвилини.
— Хлопці, віддайте мені гроші.
— Але ж вони… брудні…
— Анітрохи. Гроші не пахнуть.
Вони потрібні їй сьогодні, зараз, ці купюри, ці документи, що підтверджують її правоту, її вибір.
Мама не спала. Вона ніколи не засинала, поки дочка не повернеться.
— Де ти була так довго? Я всі очі видивила, всі нерви витріпала…
Мама… Вона зрозуміє. А ось і головний аргумент:
— Мамо, ось…
По столу віялом лягли трішки зім’яті після контакту з брудною чіпкою лапою, трішки постраждалі, та цілі, справжні, з портретами великих письменників купюри.
— Господи, що це? Де ти взяла стільки грошей, Адочко? Знайшла? Вк… вкрала?
Останнє слово мати вимовила без тіні засудження, скоріш із захопленням.
— Ні. Я чесно заробила ці гроші. І зароблятиму ще. Якщо ти, звичайно, погодишся.
— Я? Погоджуся? За таку зарплату! Та що завгодно! Дитинко… Сподіваюся, це чесний бізнес? — посерйознішала маги, намагаючись приховати бодай задля годиться блиск очей і тремтіння рук, що перераховували уже втретє цю купу грошей. — Тобі платитимуть стільки щомісяця? Кожного місяця? — не йняла віри.
— Ні.
— Що — ні? — не зрозуміла мата. — Не щомісяця? Це… це квартальна премія? Нічого, і це добре!
— Ні, мамо, частіше…
— Щотижня? — мати відкинулася на спинку стільця. Руки затремтіли, очі заблищали і забігали, немовби вона вже стояла перед вітриною дорогого магазину. — Як тобі пощастило! Як тобі пощастило, дівчинко моя!
— Ні, мамо, я зможу отримувати стільки ж щодня… Але…
І Ада заходилася пояснювати, що саме їй доведеться робити, де жити, на яких умовах. Мати вдивлялася в очі Тараса Шевченка на стогривневій купюрі, вдивлялася так закохано, так замріяно, що майже не слухала, лиш мовчки кивала головою на кожне доччине слово.
— Звісно, Адочко. Так, Адочко, авжеж, Адочко… Ти залишиш мені ці гроші на господарські витрати? Тут вистачить на добрий міся… на тиждень, мабуть! — вирішила не економити.
Ада так і не зрозуміла — дійшло до матері, що від завтра вони житимуть з Аліночкою майже самі, чи вона киває просто за звичкою погоджуватись, чи під гіпнозом погляду геніальних письменників.
Обійшла квартиру. Мала, тісна навіть для них двох — матері й онуки. Нічого, все попереду, варто лиш почати. А потім все у них буде — і великий будинок, і коштовні прикраси, і одягу — всякого-розмаїтого.
Постелила собі на канапі. Востаннє. Востаннє! Якесь таке дивне слово. Ну і нехай, подумаєш. Велика біда — оця жалюгідна рипуча канапа! Вже зовсім скоро у неї буде інше ліжко — панське, майже царське! Вона спатиме на пухових перинах і під ковдрою з лебединого пуху.
На годиннику нацокало вже першу. Довгенько вона блукала, довго розмовляла. Довго розмірковувала. А вони не залишали її на самоті. Спостерігали, стежили. Охороняли. Це, мабуть, добре? Чи ні? Чи не дуже? Як воно, бути постійно під такою опікою? Безпечно. Можна не боятися всіляких волоцюг. Але якщо кожен твій крок під контролем — це теж не найкращий спосіб жити.
Аліночка спить, розкидала ручки по ковдрі. Волоссячко розпущене, розчесане на ніч. Така гарна дівчинка… Треба попередити, щоб не фарбувала волосся, щоб ніколи не фарбувала волосся. І не голила…
Звідки він знав, що вона саме сьогодні хотіла поголити ноги і все інше? Хто знає, як там карти ляжуть із цим Робі. Про всяк випадок хотілося бути готовою… А в нього, виявляється, інші вимоги.