Завтра, все розпочнеться завтра…
Завтра буде інше ліжко, пухова ковдра…
Але завтра, у цьому розкішному ліжку, під цією розкішною ковдрою помре вона, її попередниця, пані Аріадна… Як там сказав Робі? Охоронниця вогню? Якого вогню? Де? В каміні? Дурниці, звичайно. Але ж кожну жінку називають берегинею, охоронницею домашнього вогнища. Оце й усього, мабуть, а вона науявляла собі…
Завтра пані Аріадна помре.
Які дурниці! Звідки людина може знати час своєї смерті! Ну, погано з нею. Так, коли виписували з лікарні, виглядала геть зле. Але ж сьогодні анітрохи не схоже на те, що вона так серйозно хвора. Бадьора, гарно виглядає, навіть ніби помолодшала. Чи може людина, навіть така незвичайна як пані Аріадна, передбачити події? Навіть власну смерть? Це вже цілковита наукова фантастика.
Від думки, що доведеться бути присутньою при факті смерті людини, Аду трохи пересмикнуло і навіть почало морозити. Вона уникала цього, як тільки могла. Цей момент розлуки тіла з душею завжди видавався несподіваним, навіть якщо до цього довго готувалися і знали — дні полічені. Ада досить довго працювала кардіологом, і знала, що вирахувати оці полічені невідомо ким дні неможливо. Лічиш тиждень — а людина тягне місяць, відводиш місяць — а вона гасне за три дні. Лічити — в медицині справа невдячна. Не тут воно вирішується, кому скільки жити.
Але завтра пані Аріадна все ж помре. Це станеться, Ада передчувала.
Ну, що ж, доведеться заплатити отаку ціну за будинок. Люди платять більше. Скільки тисяч людей доглядають стареньких до смерті, скільки з них мріє про те, щоб це трапилося якнайскоріше. Для них смерть — довгождана подія.
А їй доведеться просто бути присутньою при останньому подиху хворої. Нічого екстраординарного. І все ж холод поза спиною ходив…
Розділ IX
Той, кому слова «офіційний захист» — не віддалена урочиста музика чужого свята, а відчуття сокири над власною головою, добре знає, що справа тут не в захисті своїх наукових переконань від злих опонентів — вони й не думають унікчемлювати наукові ідеї автора зараз, на останньому етапі, справа в інших, далеких від науки речах, основна з яких — організація бенкету після захисту, а також заповнення всіх необхідних паперів — ось вони, ті вовки, які боляче кусають дисертанта. Звісно, йдеться про того, хто справді «робить науку», а не про мішок грошей, з якого сиплеться зелена поживна травичка для кожного вовка, що зустрінеться дорогою дисертантці у червоному капелюшку. Ви скажете, що вовки трави не їдять? Іще як споживають! Ці вовки ковтають, не пережовуючи, зелененьку, шелестку, таку приємну на дотик травичку. Трава, мабуть, має якісь наркотичні властивості — пожувавши зелененький листочок (бажано з двома нуликами, і бажано не один), вовки стають сумирними, чемними, навіть послужливими і водять Червону Шапочку за ручку лісовими хащами, не забуваючи при тому згинатися по черговий жмуток трави.
Про цей останній крок ще два місяці тому Христина не наважувалася навіть думати — саме повна відсутність зеленкуватих папірців гальмувала її шлях до необхідного для продовження роботи на кафедрі ступеня кандидата медичних наук. Все було — і розум, і працелюбність, і бажання досліджувати, творити і відкривати, але брак грошей гальмував і дослідження — реактиви потрібно було купувати власним коштом, і публікацію матеріалів — за кожну статтю треба було платити, і, звісно, етапи захисту, та ще й у стольному граді Києві.
Звідки, яким дивом, якою молитвою наднесло їй цього чоловіка — втілення сили, опори, надійності? Яким випадком сталося їхнє знайомство? Ні, без чуда тут не обійшлося!
Він ішов завжди на кілька кроків попереду неї. Не на прогулянці, ні, тоді він тримався на півкроку позаду, щоб підтримувати її під руку. Та в житті, в усіх її, а тепер уже їхніх спільних справах, Ярослав виглядав криголамом, що безжально розтрощував кригу на її шляху, руйнував перепони, і їй залишалося лише пливти білим човником по чистій воді і ловити у вітрила попутний вітер його подиху. Усе тепер стало так просто!
Христина не жила — насолоджувалася кожним кроком, який ступала по землі. Ступала, майже її не торкаючись. Сірий асфальт під ногами укрився червоною доріжкою зіркового тріумфу — доля обрала її! Ні, це він, Ярослав, обрав її! Він кохає її! Вони одружаться.
Зразу стільки усього… Стільки вражень і стільки рішень — серйозних, виважених. Цей чоловік звик відповідати за кожне своє слово, і жодне з них не пускав на вітер. Розмова, яка докорінно змінила її життя, відбулася ще тоді, напровесні. Кажуть, так буває, що одна розмова змінює життя. А вона не вірила. Весь її життєвий досвід кричав, волав, голосив — не вір, так не буває, тебе обдурюють! Та як не вірити йому, Ярославові? Як не вірити, коли перший крок — під вінець, другий — до спільної хати. А лиш третій — до спільного ліжка!