— Я розумію, Христенко, ваші вагання — ви молода, красива, ні, неймовірно вродлива, — виправився, майже зашарівшись, професор, — я старший від вас мало не на півтора десятки років, у мене — дочка від першого шлюбу…
— А у мене — син, — нагадала Христина.
— Ваш син автоматично стає нашим, — не здавався Ярослав, — а от моя дочка — це не так просто, ця дівчинка росте серед таких жінок, що… Ну, про це потім. Учора я підписав усі папери на купівлю будинку. Тому я тепер не бездомний, а цілком поважний… домовласник! — знайшов потрібне слово. — І тепер можу запропонувати коханій жінці свою руку, серце, дах над головою і… і все, що потрібно для спільного життя!
— Але ж… — розпочала Христина, ведучи до того, що все це так несподівано.
Ярослав зрозумів по-своєму і навіть зблід — з його обличчя, що пашіло здоровим рум’янцем сільського парубка навіть тепер, через стільки років життя у місті, раптом відпливла кров.
— Я розумію… Ви не кохаєте мене… — проказав, немов вирок, звівши руку до чола і запустивши пальці в густого чорно-кучерявого чуба, ніби хотів вирвати його із коренем. — Як я про це не подумав? Мені здавалося… Але ж така вродлива жінка не може… Звісно, у вас хтось є!
— Нікого у мене немає, Ярославе Богдановичу, і я люблю вас. Кохаю. Так правильно. — Христина перехопила руку, щоб запобігти понівеченню розкішної професорової шевелюри. Її пальці сховалися в Ярославовій долоні і зникли, заарештовані на решту життя. — Я хотіла сказати, що не готова була до такої пропозиції. Отак зразу — і люблю, і заміж, і хата…
— Але ж я не хлопчик-третьокурсник, я не можу пропонувати жінці серйозні стосунки, подавати надії без серйозних намірів. Куди я вас мав би привести — в оці кімнатки? Це ж смішно! А хата є хата, там ростимуть наші діти.
Він намагався її переконувати, не розуміючи, якими смішними є в очах жінки його серйозні та вагомі аргументи. Які ці чоловіки хлопчиська, хоч би чуб і геть посивів!
Того вечора Миколка чекав на маму довше, ніж звичайно.
А мама ховала щасливі очі, не вірила, що це могло статися саме з нею…
Коли вирішальні слова були сказані, виявилося, що спільної роботи стало набагато більше, аніж було у кожного зокрема. Будинок, один із тих міні-замків із казок братів Грімм на Панській вулиці, потребував ремонту, і Ярослав хотів урахувати побажання Христини. Тому вийшло якось так, що вони почали купувати все разом, і скоро нескінченні шпалери, шпалери, шпалери злилися у одну довжелезну стрічку, що миготіла різними кольорами, оздоблювальна плитка, ванни та раковини, крани та ручки до дверей наче знущалися — спробуй вибери щось одне серед величезного різноманіття гарного, красивого, і ще красивішого!
Поряд із турботами ремонту довелося клопотатися справами захисту. Але зараз цей віз виявився зовсім не таким важким і непосильним, як раніше — на внутрішньому захисті і на попередньому зовнішньому. Якось непомітно Ярослав перебрав на себе основну вагу, залишивши Христині питомо жіноче — клопотатися кольором костюма, висотою каблука, довжиною спідниці. Так само невимушено вирішив узяти на себе клопоти із підготовкою пригощання після захисту.
— Цікава у вас спецрада! Все розписано, наче дисертант неодмінно повинен накривати стіл! До меню включно! А такого в правилах захисту немає.
— Звісно немає, в нашому житті багато чого в правилах немає, але ж прийнято, всі так роблять, — боронила навіть не спецраду, а себе саму Христина. Чи ж їй вирішувати, як воно має бути? Сотні людей до неї робили це, тисячі робитимуть після неї — канапки з ікрою, з червоною рибою, торти, кава. — У нас іще по-людськи — спиртного виставляти не треба, а в хірургів, кажуть, цілий бенкет!
— Скрізь добре, де нас нема. Не нам ламати традиції, — погодився Ярослав. — Звісно, накриємо стіл за всіма правилами.
Кому ж, як не йому, знати правила!
— Але… — розпочав якось не дуже впевнено, — але, Христинко, нікому на кафедрі не кажу, коли в тебе захист. Зітхай, мало не плач, мовляв, черга, раніше вересня не обіцяють. Коротше, всі повинні тобі співчувати і потирати руки за спиною, що ти не встигаєш.
— Потирати руки? — здивувалася. — А чому? Хіба люди настільки недоброзичливі?
— Ой, добра ти душа, Христинко! — обняв її за плечі Ярослав. — Звісно, добрих людей багато, але ніколи не вгадаєш, хто з них, добрих людей, копає тобі яму. Краще, щоб ніхто не знав. Особливо ця ваша, Ера Ерастівна.