Христині кортіло спитати, чому ж саме Ера, така доброзичлива, така приємна у спілкуванні жінка не повинна знати подробиць, до яких вона ласа значно більше, ніж усі інші.. Та Ярослав допоміг:
— Христинко, пригадуєш, саме перед попереднім захистом у вас на кафедрі зник журнал лабораторних досліджень? Скільки ви його шукали, а потім він дивовижним чином з’явився, коли вже завели новий і цей став непотрібним?
Ця детективна історія завдала працівникам кафедри чимало клопоту, особливо тим, хто не надто ретельно ставився до своєї наукової роботи і не переписував у свій особистий журнал результати досліджень вчасно. Акуратна до педантичності Христина все робила того самого дня, тому для неї ця згуба особливого значення не мала, зате іншим, зокрема Ірині Олександрівні, яка закінчувала докторську, та Оксані Олегівні, яка докторську щойно розпочинала, довелося пережити неприємні дні — хіба жарти, коли зникають результати багатомісячної роботи? Зате потім, після попереднього захисту Христини, журнал опинився на місці, саме там, де його сто разів шукали. Звісно, чиясь рука, причому своя, з кафедри, попрацювала над цим зникненням.
А ще — просто перед захистом, за кілька хвилин до доповіді, Христинку покликали до телефону. Виклик виявився помилковим, зате зник текст доповіді — мов корова язиком злизала. Христина цього майже не помітила — знала текст напам’ять, шпаргалки не потребувала. І навіть уваги не звернула. Та уважна до таких штук Ірина Олександрівна миттю вичислила, хто б міг цю дрібну капость учинити.
— Ера, більше нікому!
— Та що ви, Ірино Олександрівно! — замахала руками Христина, не ймучи віри. — Навіщо це їй? Вона ж сама — доктор наук, щойно захистилася, от-от стане професором, що їй до того, як мине мій захист?
— Яка ж ви наївна, Христино! — засміялася тоді Ірина Олександрівна, яка, здавалося, знала все про всіх і до того ж уміла аналізувати отриману інформацію зі швидкістю та точністю комп’ютера, і ніколи не помилялася у прогнозах.
Ірина Олександрівна працювала на кафедрі не так давно, але швидко встигла перезнайомитися з людьми, зрозуміти вагову категорію кожного і заявити про вагу власної позиції — з нею рахувалися навіть завідувач кафедри і головний лікар пологового будинку, який не любив схилятися перед авторитетами, треба було довгенько з ними попрацювати, щоб заслужити повагу. Вони одразу заприязнилися із Христиною, Ірина Олександрівна, досвідчений лікар, узяла аспірантку під свою опіку, допомагала їй із дисертацією, бо сама готувалася до захисту докторської і перебувала в курсі усіх нових вимог і течій щодо паперового різноманіття, яким щораз більше обростали, немов їжаки голками, наукові роботи.
— Навіщо Ері Ерастівні провал вашого захисту, Христино? Ви особисто її і справді не цікавите — одним кандидатом більше, одним менше — яка різниця. А хто ваш керівник? Професор Галічевський? Завідувач кафедри? От під нього вона й копає! Провалиться його дисертантка — керівнику вели-и-кий мінус! Це, знаєте, скандал! А тут вона, свіжоспечений професор, на підході — готова до завідування кафедрою!
— Але ж текст доповіді! Як можна таким чином провалити захист? — не виходила з дива Христина.
— Вас дивує? То згадайте захист самої Ери — не так давно було. Якби хтось забрав у неї шпаргалку, з якої вона читала доповідь, сумніваюсь, що ми почули б хоч два-три логічно пов’язаних речення. Вона без папірця слова сказати не може. Думає, що й інші так само. Кожен міряє по собі.
— А як же тоді вона відповідала на запитання? — ще трохи хотіла поопиратися захисниця української медичної науки, та пригадала свій же подив з того приводу, що не лише доповідь, а й відповіді читалися також ніби зі шпаргалки — надто завченими були.
— Запитання — концерт на замовлення! — посміхнулася Ірина Олександрівна.
Христині довелося тільки зітхнути й погодитися. І здивуватися.
— А не дивує, що з кафедрального комп’ютера дивним чином зник текст вашої дисертації? — продовжувала Ірина Олександрівна.
Знову довелося зітхнути й погодитися. Тим паче, що саме ця диверсія, спрямована на шкоду, мало не на повний розгром, виявилася тим місточком, який поєднав їх з Ярославом! Як вона тоді плакала-ридала — це ж не жарти, це величезна праця! Кілька розділів мала на дискетах, а решту — хоч набирай по новій! Скільки праці, скільки часу! Добрі люди порадили звернутися до професора Привроцького. Він щось помудрував із вінчестером їхнього компа — і відновив знищений чиєюсь «доброзичливою» рукою текст. Ні, він тричі геній — і медичний, і науковий, та ще й комп’ютерний! Готова була йому руки цілувати на радощах, а вийшло навпаки. Справді дивно — щоразу, як хтось хоче завдати їй шкоди та клопоту, з’являється людина, яка допомагає. І щоразу зло обертається добром. Не сталося б біди — не знати їй Ярослава!