Годинник на полиці каміну вдарив одинадцять разів.
Біле, гарне і зовсім молоде обличчя пані Аріадни стало ще білішим, якась тонка сітка зморшок павутинням заснувала за одну хвилину досі гладеньку шкіру. Зміна відбулася так раптово, що Ада зрозуміла — вона не жартує, час таки іде…
— Давай скоріш… Отам, за цими дверима — лабораторія. Все готуватимеш там. Усе необхідне є, чого не зрозумієш — Анна покаже. Але робити все ти повинна сама. А, книжки… Важливо… Оці, — пані Аріадна обвела рукою стіну, — можеш читати, брати із собою в спальню, виносити з дому, на роботу, куди захочеш. Це звичайні книги для читання. Але з цієї полиці книжок краще не зачіпай. Їх можна читати тільки тут, у бібліотеці. Це — дуже цінні видання.
Ці здоровенні томи із якоїсь дивної серії на зразок «Життя відомих людей» Ада не взяла б у руки навіть за гроші, теж мені цінність. Хоч у грошовому еквіваленті такий том у шкіряній палітурці коштує, мабуть, чимало.
— Ходімо вниз…
Пані Аріадна підвелася важко, наче враз постаріла на десяток років.
На порозі спальні на неї вже чекали Анна і Роберт. Анна із незворушним обличчям добре вишколеної покоївки, а Роберт Олександрович ховав переживання під посмішкою, яка виходила не зовсім щирою.
Переступивши поріг спальні, пані Аріадна наче ще постаріла, ішла ледве-ледве, і Ада не йняла віри, що ця жінка ще годину тому легко крокувала гвинтовими сходами угору, долаючи сходинки молодим, пружним кроком.
— Ну що ж, от і настала моя остання година, — оглянула стіни, ліжко, дзеркало, вікно, запнуте глухою синьою шторою, господиня. — Анно, переодягатися.
Анна допомогла скинути сукню. Подала легку білу сорочку чомусь не господині, а Роберту Олександровичу. Допомогла пані Аріадні роздягнутися до голого тіла. Ада аж приплющила очі — сподівалася побачити стару поморщену плоть, і не дуже тішилася можливістю такого видовища. Та тіло жінки, яка пожила в цьому будинку понад триста років, принаймні так виходило з її слів, виглядало молодим, пружним, гладеньким! Роберт одягнув їй білу сорочку, подав якийсь дивної форми білий чепець.
Ада відчула дивне збудження, неможливе, стороннє, майже гидке в ситуації урочистій і трагічній. Дивовижно! Цей чоловік служить своїй пані в такі інтимні хвилини! Отак незворушно, урочисто він служитиме і їй, Аді… Як збуджує її сама присутність цього чоловіка, як неймовірно збуджує! А це недопустимо, неможливо зараз, у цій кімнаті, куди ось-ось увійде смерть.
Пані Аріадна лягла на своє ліжко, мабуть, на смертне ложе. Робі накрив її білим легким покривалом.
— Ми можемо йти?
— Я дякую тобі, Робі, за вірну службу. Сподіваюся, ти служитимеш так само вірно й моїй наступниці. Прощавай. Анно, дякую вам. Прощайте.
Роберт Олександрович і Анна вийшли. Ада залишилася в цій кімнаті із жінкою, яка має через якісь уже цілком відлічені хвилини померти. Відчуття мурашок під шкірою похолодило спину. Наче якийсь холодильник увімкнувся чи кондиціонер гнав холодний струмінь просто в потилицю, навіть трохи підіймаючи волосся. Легке тремтіння прокотилося від кінчиків пальців на руках до п’ят і загойдало хвилі паморозі та жару.
— Ви хвилюєтеся, Адо? Це нормально. Я спокійна. І втомлена, аж тепер відчуваю, наскільки втомлена… Я зробила все, що повинна була. Мій час закінчується. Все у цьому світі конечне.
— Пані Аріадно, не хвилюйтеся, вам шкідливо…
— Мені вже нічого не може зашкодити, я йду… Адо, у хвилину моєї смерті ви повинні тримати мої руки, неодмінно, обов’язково. І дивитися мені в очі. Це не найприємніше, що я можу вам запропонувати, але це необхідно. Інакше… Інакше бути просто не може! Інакше станеться… Не будемо про це… Час, час…
Вона лягла спокійно. Склала руки на грудях і розмірковувала, згадувала, мабуть, своє життя.
— О ні! Не може бути! Як я могла забути! Нитка! Нитка Аріадни! Зараз я покажу вам! — вона зробила спробу піднятися — і не змогла. — Відчиніть шухляду! Швидше! Час минає! Не ту, верхню! Там велика коробка із клубками! Ви берете клубок ниток зеленого кольору…
— Але ж тут добрий десяток клубків зеленого кольору!
— Я покажу… дайте ме… мені… ви берете… цей…
Ада поспіхом шукала клубок і сталося те, що завжди трапляється, коли квапишся — клубки розсипалися по всій підлозі.
— Зелений… Зеле… Без нього ти не знайдеш дорогу до печери…
— До печери? То ще і якась печера? Я не хочу. Я не хо…