Аду пройняв не страх навіть, а такий вселенський жах, що хотілося скавучати, як цуценяті. Вона й хвилі не залишиться в цьому будинку, нехай тут би й усі стіни із золота! Та дідько їх забирай з їхніми прибамбасами! Ця темна, сувора кімната! Ці сині важкі штори, що ворушаться! Це ліжко, що скрипить! Ця жінка, що кожної хвилини стає все старішою і страшнішою… ці очі — чорні, мов вуглини, вони горять таким пекельним жаром… ці руки, пальці, мов лапи крука… Вона не може узяти їх в свої, не може… вона не зробить цього…
А тепер іще й якісь клубки, якісь печери!
Кинулася до дверей, торсала клямку — марно. Хто встиг зачинити її саму із цією відьмою! Так, відьмою, відьмою, відьмою!
— Спокій… спокійно, Адо. Ви даремно… хвилюєтеся… двері не відчиняться. Ви повинні сісти отут, поруч, дайте свої руки. Не бійтеся. Нічого страшного не станеться. Але я повинна передати вам ось це…
І тонкі пальці почали знімати з вказівного на лівиці перстень з величезним прозорим каменем.
— Це — діамант.
Аді відняло мову. Діамант. Діамант таких розмірів! Він коштує, мабуть, мільйон! Рука несамохіть потягнулася до персня.
— Дай руку! — засичало щось страшне і хиже, сховане в оболонці шляхетної, вихованої, красивої ще хвилину тому пані Аріадни. — Дай руку!
І пальці вчепилися в її правицю із силою, якої не могла мати жінка, що однією ногою вже стояла по той бік життя.
Аду трусило, немов у пропасниці. Бігти, тікати! Чи сісти поруч і виконати те, що вона обіцяла? Не може бути, щоб вони не помстилися за невиконану обіцянку, не може бути. Вони неодмінно уб’ють її. Або ще гірше — маму чи Аліночку… Ні, мабуть, треба… І діамант… Але ж його можна украсти, зняти з пальця, щойно ця карга простягне ноги! Вони ж не обшукуватимуть її!
— Не вигадуй дурниць! Руку! — цей голос належав уже не пані Аріадні, а комусь іншому, сторонньому.
І Ада змирилася. Вона чемно сіла на край ліжка, взяла обіруч долоні умирущої… Годинник почав бити дванадцяту. Вона стежила за стрілкою, яка добігла до вершини кола. Один удар, два, три… Сім, вісім… Здавалося, під підлогою ворушився якийсь хижий, лютий звір, за шторою зачаївся ще один. А усміхнені пащі фавнів із ріжками з оправи дзеркала та спинки ліжка вишкірилися вже на повний рот і реготали уголос. Десять… Вікно прочинилося, холодний вітер увірвався до кімнати… Одинадцять…
І Ада не витримала, вирвала руку…
Дванадцять…
У кімнаті згасло світло.
Згасла та маленька лампочка, що давала хоч слабке, жовто-червоне, але хоч якесь світло! Темрява. І якісь удари — тук-тук. Тук-тук. Холодний вітер. І дихання. Її власне. І ще чиєсь, поруч. Ада втиснулася в стіну так, що могла б пройти в сусідню кімнату крізь шпарини між цеглою.
До дихання приєдналося ще й тихе завивання, наче хтось голосив за тією, що відійшла. Ліжко осяяв червонястий промінь. Аді здалося, що покійниця підводиться, тягне до неї руки…
Ноги зм’якли, колін наче не стало, ще мить — і вона впаде на ліжко поруч із покійною відьмою. Або вилетить у вікно разом із цим червонястим сяйвом.
Але це тривало, мабуть, хвилину.
Голосіння стихло, вікно зачинилося. Вітер ущух. І головне — засвітилося світло.
До кімнати зайшли Робі й Анна. Роберт Олександрович підійшов до ліжка. Анна — до Ади. Вклонилася. Подала якийсь напій — густо-червоний, солодкий на смак. Ада не одразу зрозуміла, що це вино. Мабуть, оте знамените, з виноградника пані Аріадни.
— Випийте, випийте… Непідготовленій людині важко це перенести. Зараз вам полегшає.
— Як усе пройшло? — спитав Роберт Олександрович, схиливши перед нею голову.
Так, вони повинні тепер схилятися перед нею — адже вона — господиня, вона тепер оця… гварда…
— Як пройшло? Все пройшло нормально. Так, як вона просила.
Мабуть, ці слова були саме тими, яких чекали Анна і Роберт. Вони зітхнули з великим полегшенням.
— Анно, доручаю вам пані Аду. Підготуйте її.
О ні, ще якийсь ритуал! Вона не витримає більше! Досить, досить з неї! Вона не відьма, вона не навчена усіх їхніх штучок, вона не зможе! Годі!
— Ви повинні одягнути це.
Анна подала їй сорочку, таку саму, як годину тому одягнули на покійницю, але чорну. Не дуже зважаючи на кволий опір, який спробувала чинити Ада, роздягла її і одягнула сорочку — напрочуд легку, м’яку і приємну до тіла.
— А тепер — сюди.
Служниця перев’язала її волосся чорною, такого ж шовку, як і сорочка, стрічкою і підвела до ліжка, звідки якоюсь невідомою силою забрали покійницю і вже встигли змінити постіль — на таку ж чорну.
— Лягайте.