Жодних — будь ласка, прошу, так, ніби Ада — служниця, а не навпаки.
Лягти туди, де щойно померла людина? Ні, відьма, відьма!
— Нізащо.
— Лягайте.
З другого боку підійшов Робі.
— Лягайте, пані Адо. Так треба. Ви мусите цю ніч провести тут. І наступних сто десять також. Це не обговорюється.
За тоном, спокійним настільки, що й сумнівам місця немає, Ада зрозуміла, що опиратися марно.
— На першу ніч у нас передбачено ось… — до нижніх билець ліжка і з боків тяглися товсті жовті ланцюги. Звідки вони взялися, ще хвилину тому не було! Ада готова була заприсягтися, що вони із золота. — Якщо потрібно — ми…
— Ні, не треба.
— От і чудово.
Ада майже не дихала. Ця постіль, це ще тепле ліжко щойно прийняло останній подих… лежати тут… Як страшно. Господи! Ні, Господнє ім’я тут згадувати не можна навіть подумки. Як страшно!
Втім, лежати тут — надзвичайно зручно… Дуже м’яко, цілком комфортно. Тепло. Ця чорна шовкова постіль… У неї ніколи не було білизни з такого чудового шовку… Він чорний. Ну що ж, краще буде видно її біле тіло…
До ранку є час. Думати. Подумати. Помріяти…
Вона все зробила як належить. Ну, не зовсім все, не до кінця, не до останнього удару годинника. І ще… Аж тепер згадала ще одну умову — треба ж було дивитися в очі відьмі, в очі! А вона відвела погляд, втупилася в годинник…
А хто це бачив? Хто доведе? Кому вона розповідатиме… Ні, ніхто, нікому, нічого…
І зовсім скоро ранок.
Розділ ХІ
— Діти, прокидайтеся! — цей обережний стук у двері, цей стишений голос означав, що батько прокинувся уже давно, що приготував сніданок, що…
— Доброго ранку, татку, — поцілувала добре виголену вже із самісінького ранку, з приємним запахом якогось із парфумів, яких вона сама надарувала на всі свята батькові, що хоч у них купайся. — Як спали-спочивали, як сердечко?
— Софійко, тут головний лікар — я! Забудьте, що ви доктори і кандидати, слухайтеся тата! — удавано розсердився батько. — Ач які, щойно сонце зійшло, а вже — як серце? Нормально серце, вважайте, що його у мене немає! Краще дай-но сюди термометр. Як твоя температура?
— Нормально! Вважайте, що її у мене немає! — в тон йому проспівала Софія.
— Ага, немає. Поцілувала, мов окропом ошпарила! — похитав головою Роман Тарасович.
— Так то ж я з любові. Гарячі поцілунки — моя фірмова страва!
Температура вже понад тиждень, із самого приїзду, трималася на тому ж рівні, анітрохи не зважаючи на поважні дози аспірину, фервексу, парацетамолу та всього іншого, що знайшлося в аптеці.
— Тату, а що трапилося? Ви сьогодні чомусь стурбовані?
Смереканич-старший справді не міг приховати виразу…
Софія не одразу визначилася, яке ж почуття покреслило зайвими зморшками високе батькове чоло і посмутило очі.
— Стурбований… Я таки стурбований. І засмучений. І вражений… Померла наша сусідка.
— Хто? — Орест зупинився у дверях лазнички.
— Пані Аріадна…
Рушник, яким Орест витирав голову, мало не впав йому з рук.
— Пані Аріадна? Пані Аріадна…
— Це та симпатична жінка, яку ми бачили під час обходу в кардіології, так, Оресте? Із будинку навпроти? Як шкода…
Софія чомусь засмутилася не за компанію зі Смереканичами, а тому, що пригадала цю красиву навіть у свої літа, шляхетну, витончену пані, справжнє уособлення отих колишніх, дореволюційних пань, якій дивом дивним вдалося не лише фізично вціліти у людожерській м’ясорубці червоно-хижого двадцятого століття, але й не розгубити отой панський дух вулиці, міста, покоління отих, колишніх, людей.
— Як шкода… Але ж їй ніби покращало? Я ж бачила її цими днями на подвір’ї будинку — бадьора, весела…
Софія визирнула у вікно. Щастигора запнулася на ранок якимось дивним туманом. А на подвір’ї будинку навпроти панувало оте тихе ділове пожвавлення, яке супроводжує відхід когось із тимчасових мешканців цього світу до світу іншого — під’їжджали машини, люди в чорному щось виносили, маленький на зріст чоловік раз за разом вибігав, щось наказував. Мабуть, син. Чи небіж.
Власне, будинок знаходився не зовсім навпроти. Архітектор, що забудовував цю вулицю, подбав про те, щоб мешканцям обох боків відкривався краєвид Щастигори, тому будинки споруджені не один навпроти одного, а між… І вікна не впиралися у вікно сусіда, а милували око садом, виноградниками та схилом гори.
— Ходімо снідати, діти… — зітхнув батько.
Сніданок вийшов не просто невеселим, а зовсім неприємним. Як і щоранку, трагічне «Ооооооох!» зі спальні, як і щоранку — «Я не спала всю ніч! Я вмираю!». Втім, навіть загроза смерті апетиту зазвичай не погіршувала.