— Віоло, треба буде піти до… покійної… — батькові важко було вимовляти ці слова.
— От і йди собі! Софіє, мені ще кави, будь ласка, — простягнула чашку, блиснувши занадто свіжим як на кандидатку в наступні покійниці манікюром, Віолетта Ігорівна. — І вершків, я не п’ю чорної, це шкідливо.
— Віоло, стільки кави взагалі не варто пити жінці твого віку, — спробував зауважити Роман Тарасович, наражаючись на промову, за оригінальністю та лексикою подібну до тієї, що запорожці писали турецькому султанові.
Соковита суміш «якого це такого — мого віку», чорної кави, вершків, цукру, «яке тобі діло», «я й так ледве живу», помноженої на неочікуване для вмираючої активне несприйняття кожної спроби втишити ранковий вибух, виливалася, мов лава з такого собі мікро-Везувія. Промова завершилася майже «день у нас такий, як у вас, за що поцілуйте… нас».
— То ти не підеш? — уже вслід дружині гукнув Роман Тарасович.
Лава закипіла:
— А чому б я мала ходити? Мені це важко! Я не можу! Це травмує мою нервову систему!
— Але ж це наша сусідка! Не пасує…
— Ну давай про те, «що люди скажуть!». А з мене досить! Це ти з нею… Це про твої шури-мури тут усі… А я… І слава Богу, що прибрав!
Оце так… Татові шури-мури — це цікавий поворот, — перезирнулися Софія з Орестом. Про те, що у їхнього тата, взірцево поважного, можуть завестися якісь шури, та ще й купно із мурами, а також няв-нявами і киць-кицями, вони не просто не думали, а й припустити не могли.
— Не зважайте, діти, — кинув услід дверям, які зачинилися з гуркотом вулкана, що ледве зупинив потік лави, вирішивши замкнути його в межах спальні, Смереканич-старший.
— А ми підемо з вами, тату, правда, Оресте?
— Неодмінно. От тільки квіти купимо.
— Татку, не засмучуйтеся так, — погладила батькове плече Софія. — Ну, мало що там люди балакають! Кожного слухати…
— Але ж це правда…
— Правда? — очі Софії загорілися так зацікавлено, що сніданок мав би не скінчитися аж до вечора. Їй не терпілося негайно вислухати всі подробиці і підгрунтя плітки, яка, мабуть, на чомусь базувалася, щоб аж сам винуватець на восьмому десятку літ признався — винен, таки винен, щось було.
— Софіє, це давня і дуже довга історія. Мабуть, варто відкласти до вечора, зараз не час… — Орест почав власним прикладом показувати, що прибирання зі столу — найкращий спосіб закінчити розмову.
— Я хочу, що ти зрозуміла, Софіє, пані Аріадна — особлива жінка, — таки вдався до пояснень батько. — Вона відіграла в моєму житті особливу роль. Я зобов’язаний їй… Мабуть, життям. Ще — тим, що став лікарем. Це справді довго і важко пояснювати. Оресте, мабуть, запрягай і привези квітів.
— Піду запрягати, пане полковнику! — жартома приклав руку двома пальцями до уявного козирка і виструнчився Орест. — Моя конячка, мабуть, застоялася. І сіна час привезти. Я ще на заправку заїду.
— Не «піду запрягати», а «голошу слухняно», якщо вже бути до кінця чемним. Але поквапся. Кажуть, що її ховатимуть не тут, повезуть кудись чи не до Львова.
— До Львова? Вона там має родичів?
— Ніколи не чув про якихось родичів. Усім керує цей Ростоцький…
— Оцей маленький? Що їздить на величезному чорному джипі?
— Він.
Подвір’я будинку, де стається таїнство смерті зазвичай стає особливим. Наче тут оселяється щось тихе й таємниче, навіть якщо все зовні не змінюється.
Вже до обіду уздовж усієї вулиці вишикувалася довжелезна колона машин — великих, дорогих, переважно чорних. Люди, здебільшого чоловіки у чорних жалобних костюмах і навіть у чорних сорочках, заповнили простір між квітником і стінами будинку. Вінки, квіти, оті величезні, незмірно великі букети, які дарують зазвичай дуже багаті люди на дні народження, весілля та похорони один одному, намагаючись перевершити ближнього у ціні, заповнили майже все місце під муром, що охороняв будинок. Двері стояли отвором, люди то заходили, то виходили…
Серед тих, хто прийшов попрощатися, майже не було стареньких простих жіночок з простенькими букетиками з власного квітника — подруг, з якими ходила до школи, з якими вчилася, з якими разом пішла на пенсію і вікувала вдовиний (а чи була вона будь-коли замужем?) вік. Ні, тільки заможні сусіди з багатих будинків Панської вулиці…
Орест повернувся саме вчасно.
— Ор, одягайся швиденько, кажуть, що виноситимуть о другій. То служба Божа, мабуть, о першій?
Софія почувалася не зовсім зручно у темно-вишневому костюмі — найтемнішому зі всього, що привезла на час гостювання у батьків. Ну, хто ж знав?