— Віолетто Ігорівно, чи не знайдеться у вас якоїсь чорної хустки? Не пасує отак…
Віолетта напрочуд швидко змінила гнів на милість — понишпорила у шафі і витягла розкішну чорну шаль, яку можна було накинути на голову, а довгі кінці майже накрили одяг, надавши відповідного ступеня жалобності.
— Стривай, треба отут прикріпити шпилькою до волосся… Сучасна молодь зовсім не вміє носити ані хустки, ані шарфа… А отут — брошкою до плеча, щоб не зсувалося…
Ці майже материнські турботи не відповідали отому ранковому монологу, так, наче були виконані двома різними акторками з двох різних театрів, і звісно вже, належали перу різних авторів. Може, не така вже вона й погана, ця Віолетта Ігорівна? Може, і з нею можна знайти спільну мову?
— Я не піду… У нас і за життя були не найкращі стосунки. І потім — похорон, всі ці церемонії, сльози… Я так погано все це переношу… У мене зразу підіймається тиск, болить голова, у мене…
«А у мене температура тридцять дев’ять і шість,» — подумала Софія, але нічого не сказала.
Двері будинку стояли отвором. За порогом жалобну вервечку відвідувачів приймав, наче найближчий родич, Роберт Олександрович Ростоцький, знаний у місті бізнесмен. Поруч із ним у глибокій жалобі стояла, немов знову ж таки найближча родичка, Ада Адамівна, завідувачка відділення кардіології. Значить, вони родина? — здивувалася Софія.
Величезна вітальня була прибрана за останнім словом сучасної ритуальної «науки і техніки». Красиво, урочисто, розкішно навіть. Мабуть, грошей не пошкодували. Чогось, щоправда, бракувало, але Софія не зразу збагнула, чого саме.
Покійниця лежала, вся у квітах та мереживі, немов жива. Але смерть, мабуть, застала її зненацька і злякала — обличчя не виглядала умиротвореним. І особливо дивними видавалися руки — навіть накриті мереживом, вони вражали неспокоєм — правиця наче хотіла щось вхопити, і так і завмерла навіки. Дивно, що майстри ритуальних справ нічого не могли із цим зробити. Їм же платять за те, аби покійник виглядав спокійним і привабливим, задоволеним із того, що з ним відбулося. Чи не доплатили, чи не доглянули?
І навіщо на пальцях стільки золота? Софія десь читала, що із прикрас можна залишити лише обручку. Чим більше кілець, тим важче душі вийти з тіла — кільце — коло, душа ходить по колу… А це перстень з рубіном… Десь вона такий бачила. Дивний. Великий, старовинний, кидається в очі. Такий самісінький — на пальці Ади Адамівни! Мабуть, це якась сімейна традиція, носити однакові персні.
Софія обірвала розмисли — хіба можна в такий момент думати про сторонні речі? Померла жінка, не така вже й стара за сучасними мірками. Красива. Особлива, мабуть, якщо стільки людей прийшло провести її в останню дорогу.
Прислухалася до розмови сусідів, що шепотілися, переказуючи звичайні в таких випадках речі: як померла, що сказала перед смертю, де ховатимуть.
— Кажуть, що повезуть кудись на Львівщину, до родичів. У них там сімейний склеп.
— Де?
— Не чула.
— Дивно. А де ж оті родичі? Чому ніколи її не відвідували? Скільки років отут живу, ніколи не чула про родичів. Відколи не стало тої дивної Анарди, сама жила. Ото тільки Роберт Олександрович допомагав, але він їй не родина, я точно знаю. Ми з Ростоцькими знайомі з…
— А що тут робить лікарка з кардіології?
— Кажуть, вона їй родина.
— Добра мені родина — перед смертю. Як подбати про людину, то нікому, а як будинок захапати — то вже он вам я!
— А тут уже — остання воля покійної. Так вона захотіла. Передала, кажуть, і будинок, і обійстя їй.
— От має жінка щастя…
— Ви так думаєте? Має щастя, має і замороку.
— Звичайно, коло такого будинку треба рук і рук докласти! Щоб отак все тримати — в чистоті, в порядку. Чи ж не нам з вами знати, скільки то коштує? Це ж не квартира — позамітав — і гуляй. Тут щодня щось трапляється — то там підмокло, то тут обсипалося, то там підбілити, то тут підфарбувати… Ой, та що я про наші будинки, ви на цей гляньте! Палац, королівський палац, одне слово! І все, мов новеньке! А йому ж років сто, не менше. Я ще малою була, а він вже стояв.
— Я не про ту замороку.
— А про яку?
— Пам’ятаєте тих злодіїв, що повадилися на нашу вулицю позаминулого року? Майстри своєї справи, можна сказати. Залевських пограбували, Бойків, Запоточних, а до пані Адамантської залізти не змогли.
— Так у неї який замок!
— Для добрих фахівців ніякі замки не перешкода! У Залевських таких секретних замків три штуки стояло — всі відчинили. А в Запоточних зрізали завіси, і все одно залізли! І так тихо — ніхто не чув і не бачив. Вони б і до вас залізли, не подивилися б, що прокурор, і до нас, якби не пані Аріадна.