— Як вам буде завгодно, пресвітла пані, — вклонилася Софії Анна, дивно склавши руки перед собою. Не там, де серце, нижче. — До зустрічі!
Пресвітла пані? Оце так звертання у них! Оце так виховання! А на зустріч, мабуть, сподіватися не варто. По-перше, до вересня ще далеко, по-друге — до кого їй приходити в гості? До Ади, яка чомусь її на дух не переносить?
Як добре, що до їхнього будинку всього кілька кроків! Довшої дороги, мабуть, зараз вона не витримала б. Не змогла вийти навіть на другий поверх, впала на диван у малій вітальні.
— Оресте, подивись! Тату, що це? — показала перстень неймовірної краси, тонкої роботи, з величезним рубіном.
Спробувала розповісти про дотик, про погляд, про очі, що на мить розплющилися, і зрозуміла — це настільки дико, настільки неймовірно, настільки виглядає казкою, що краще…
Але Смереканич чомусь не здивувався.
— Не розумію, чому ти? Чому саме та, Софіє…
Батько і син розглядали подарунок, не ймучи віри.
— Це її перстень. Але як…
— А я знаю як? Це все якісь чудеса. Чари, мари, ворожіння! Це мені з гарячки примарилося.
— З гарячки? Послухай, Сонечко, а ти, здається, вже не гаряча… Оресте, ану термометр сюди! Миттю!
Ртуть у зіпсованому, як вважала Софія, градуснику, дивовижним чином виправилася. Показувала чемних тридцять шість і чотири. Знову ж нічим як чудом пояснити такі аномалії поведінки місцевих термометрів не вдавалося.
Не вдавалося пояснити у жоден раціональний спосіб, як на її пальці опинився перстень пані Аріадни. І чому він не знімається. І чому такий самий — на пальці Ади Адамівни. І чому ця Ада витріщається на Ореста безсоромним поглядом шльондри!
— Діти, давайте трішки відпочинемо після всього…
— Ні, не відпочинемо! Як я можу відпочивати, якщо на моєму пальці ця… ця… обручка, яка заручила мене невідомо з ким! Але ж ви, мабуть, знаєте, тату, ви прожили поруч із нею все своє життя, ви повинні знати більше, ніж інші! І Віолетта Ігорівна так вважає…
Софія бовкнула — і сама себе упіймала за язика — навіщо? Теж мені знайшла прокурора й обвинувача — Віолетту! Та вона такого наговорить!
— Ну, якщо та справді цього хочеш, я розповім, — із несподіваною готовністю погодився батько. — І день сьогодні такий, що треба згадати людину. Хотів би сказати — добру людину, та не певен, чи це насправді так. Я знаю далеко не все, але трохи більше за інших. Тому, що був там, в її будинку. Тому що… Тому що вона, мабуть, любила мене. Нічим іншим все це пояснити просто не можна. Але почати доведеться із самого початку…
Розділ ХІІ
Цей будинок на Панській вулиці належав їхній сім’ї завжди. Його збудував десь у середині позаминулого століття дід Романа Тарасовича, доктор Смереканич. Дивно називати дев’ятнадцяте століття позаминулим, але воно вже — поза… А сполучення доктор Смереканич — традиційно залишилося. І син Орест продовжує сімейну традицію, за комуністів сказали б — лікарську династію.
Свою причетність до династії Роман Тарасович відчував з дитинства. Пам’ятав іще діда і вервечку хворих під його кабінетом у часи, які потім стали називати «за Польщі». Потім діда змінив батько. А Роман пішов звичайним для хлопця із доброї галицької родини шляхом — до гімназії, а далі мав би бути медичний факультет університету — Краківського чи Віденського, який закінчував батько. Та гімназійну ідилію, всю оцю «греку з латиною», порушив спершу рік тридцять дев’ятий, а потім ущент розбив сорок перший.
У тридцять дев’ятому Панська вулиця спершу майже спорожніла. А потім заселилася людьми, які не знали слів «прошу» і «перепрошую», а послуговувалися «здрасьтє» і «давай-давай!». В сорок першому ці люди зникли.
Війна обійшла Прикарпатськ стороною. Боїв за місто не вели ані радянські війська, ані німецькі, відступаючи. Тут нічого було обороняти, особливої стратегічної цінності місто не являло. Навіть залізниця була не вузловою станцією, а лише однією з багатьох. Німці використовували Прикарпатськ як курорт для своїх офіцерів, як місце відпочинку та реабілітації поранених. Їх вабили озера — і Кругле — по цей бік гори, і особливо — Щастиозеро, особливе, з гарячою водою, збагаченою содою та іншими мінералами, яке не замерзало й найлютішої зими. Проте користуватися ним в оздоровчих цілях перешкоджали величезні зграї фламінго — галасливі, метушливі, хоч і невимовно гарні. Перестріляти цих рожевих птахів не піднялася рука навіть у фашистів. Вони їздили туди, приймали ванни у спеціально відведеному місці, фотографувалися на тлі птахів і мріяли про те, що колись збудують тут вілли і відпочиватимуть усією родиною.