Розділ XIII
За ним прийшли, коли Роман саме спаковував речі, готуючись на канікули додому. Веселий лейтенант навіть підморгнув:
— Пакуєш сухарі? Правильно, знадобляться! Знав, що прийдемо за тобою? Ну, ходімо!
Повезли на Лубенську рогатку, до тюрми.
У перші хвилини ще жила надія — ці веселі хлопці, мабуть, помилилися. От зараз він назве своє прізвище, і отой похмурий чоловік у кутку за столом закричить: «Кого ви привезли, мать вашу? Він нам зовсім не потрібен! Женіть його геть! Тут у нас тюрма, серйозний заклад для ворогів народу, серйозних злочинців, а ви привезли хлопчиська!» Він не просив би навіть, щоб відвезли назад машиною він побіг би сам, та ще й подякував. Справді, хто він є отут, серед цих високих, товстих, навмисно для серйозних, справжніх, поважних злочинців мурованих стін? Дріб’язок, мотлох, хлопчисько, який намагається вдавати дорослого!
Та чоловік за столом зазирнув до якогось паперу:
— О, та це ж сам Смереканич! З Прикарпатська?
Роман знав про масові арешти, чув, що затримали то одного, то іншого, але ніяк не міг усвідомити, що це трапилося з ним. З ним, маминим і татковим Романом, Ромасиком, Ромчиком. Що це його чужі, брутальні руки штурхають у плечі, змушують роздягнутися, чинять з ним таке нелюдсько-сороміцьке, що й розповісти мамі не можна. І нікому не можна. Ніхто на світі, ніхто, а особливо Орися, не повинен знати, що розпочалося з ним тут, одразу за порогом.
Знайомий, рідний за роки навчання Кам’янець раптом зник. Його вимкнуло, наче світло у кімнаті без вікон. Почалося щось дивне, грубе, не наше. Наче інший світ, населений іншими людьми, людьми чужими, вульгарними, негарними, людьми, що мордували подібних собі і не любили самі себе за те, що мусили щодня чинити з іншими.
Чужі, огидні пальці нишпорили у волоссі, згинали його, розгинали, розпинали тіло й душу, порпалися в білизні, порпалися всюди, зазирали в місця, куди ніхто досі не заглядав. Грубо, боляче, навмисно грубо й боляче. Це не могли бути українці, не могли бути росіяни, ані білоруси, ані поляки, ані жодні інші люди з нашої планети. Хіба інші, невідомої нам породи потвори могли отак поза межами сорому, поза вихованням, поза самою суттю людськості знущатися над беззахисними, голими, переляканими на смерть істотами в момент переходу від нормального цивільного життя до нежиття, до зовсім іншого його вияву, до існування в протилежному вимірі реальності. Такої дикої, такої несправедливо-безглуздої, такої неймовірно-облудної, чужої, чужої, чужої нам, настільки чужої, що цю дикість неможливо увібгати в мозок без ризику зсунутися з глузду.
Мабуть, тільки шок, якийсь параліч волі, позамежне гальмування рятує глузд від повного побиття на дрібні друзки, коли тебе, маминого й татового улюбленця, відмінника навчання, гарного, слухняного хлопця висмикують, немов редиску з грядки і кидають на шатківницю, де вже червоно від старої засохлої і зовсім свіжої крові твоїх попередників. Невтомно працює шатківниця, безупинно, кров не встигає не те засохнути — загуснути.
От вони, ті коліщата, які втягнули, які захопили, які мнуть, труть, рвуть, крають, перетирають, скрегочуть чи ненадовго перестають скреготіти, змащені свіжим струменем людської кривавиш, і не випустять, не випустять, не випустять…
Мабуть, Роман не зміг би пережити цей момент вступу на свою Голгофу, якби не вдався на спосіб, запозичений у Влодка — коли йому бувало важко, він повторював без кінця молитву — раз по разі, раз по разі… Не розглядався довкола, не дослухався, не сприймав до вух і серця — зосереджувався лиш на молитві, не помічаючи, що довкола діється.
Молитва, Господнє слово в цьому звіринці видалася чужою й недоречною, промовляти «Отче наш» тут, у місці, схованому від Господнього ока, у царстві антихриста, у колодязі, де палало вогнище інквізиції, гарячіше за Чортове око, видавалося мало не блюзнірством. Лише одне хотілося повторювати, лише одне: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни». От воно, те, задля чого темної ночі повторювали вони з друзями 10 заповідей «Декалогу»! От воно, те місце, де випитуватимуть тайну! Боляче випитуватимуть! Але «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни»! Ні тортури, ні смерть! Ні тортури… Тортури… Це слово налилося тут, у мурах, повних крові, отим справжнім змістом. Тут мордують, щоб почути правду… А правда — от вона, отут, на його правому стегні — слід від кулі. Його не приховаєш, він свідчить — був поранений! Отже, належить до підпільної контрреволюційної організації!