— Ні звуку мені!
І показував приклад гвинтівки, щоб переконати в рішучості своїх намірів у разі непокори.
Роман і не збирався порушувати наказу. Чого йому кричати? Просити, щоб повідомили рідних? Так він їде до них! Це ж не просто так, не само собою сталося! Це мама відшукала його десь у лабіринті тюрем, це вона попросила… І розумів безглуздя власних здогадів. Що важать материнські сльози у рухові цієї бездушної, нелюдської машини? Його везуть для нового етапу слідства, мабуть. Для очної ставки з батьком!
А сусід продовжував:
— Але це ще не справжній етап, справжній — у телячих вагонах. Отам наковтаєшся досхочу — і голоду, і холоду. От пощастило б тобі потрапити на етап ще восени, до настання холодів, отоді вважай, що витягнув щасливий квиток!
Йому можна було вірити — пройшов, проїхав, знає. У цій країні професійних в’язнів чимало.
— А чого тебе в Прикарпатськ?
— Я родом звідти.
— То, може, знаєш Семена Яснюка? Чи Богдана Телицького? Чи…
— Ні, не знаю, — збрехав Роман. Гіркий камерний досвід навчив його, що навіть найприязніший чоловік, який провадить з тобою отакі розмови, може виявитися провокатором.
— А що в тебе з ногою? Кляті енкаведисти встрілили? Молодець ти, хлопче, герой! Не побоявся… За Україну, за її волю… Як там далі?
Якось вже занадто вихваляв його отой випадковий сусід по «курортному етапу»…
— Та який я там герой… Дурень я, а не герой! З цікавості дурної вийшло. На вокзалі циган у жінки торбу потягнув. Почав тікати, міліція — за ним, почали стріляти, а я…
Він розповідав завчену казочку дослівно так, як слідчому, автоматично. З іншими емоціями, щоправда — який я, мовляв, дурень, спіймав випадкову кулю!
— Пощастило нам!
Роман крізь дрімоту дослухався до кожного слова нового співрозмовника. Хоч і не довіряв, але все ж нова людина, нова інформація, а кожне слово чоловіка, що знав не з чуток про особливості нової тюрми, могло придатися у майбутньому.
— Прикарпатська тюрма — хороша тюрма!
— Чим же одна тюрма може бути краща за іншу? Однаково неволя… — закинув вудочку Роман.
— А не скажи! Однакова — та не така. Всі тюрми різні.
— А ти що, вже у всіх побував?
— Не у всіх, але про всі знаю — посидиш в камерах та таборах, і ти знатимеш. Наша тюрма, у Прикарпатську, найкраща. Це я в смислі режиму. От, наприклад, у тому ж Тернополі — не тюрма, а ужас! — підвали, мокро. В Кам’янці ти був, сам бачив. А в Чорткові — отам теж страхіття. Я там перед війною сидів. Повезло мені, повезло по-справжньому! Якраз перед війною перевели до Тернополя, а звідти вивели в етап, коли вже місто німці бомбили.
— Теж мені — повезло… — скептично скривився Роман.
— А не кажи, таки повезло! Бачиш он — живий лишився. Натерпівся такого, що не дай Бог нікому! В Тернополі тюрма хоч і біля самого вокзалу, а гнали нашого брата аж кудись до Волочиська пішки під бомбами. А вже там знайшли состав, повезли на Колиму. А Чорткову вагонів не дали. А тут німці наступають, треба було їм кудись контингент подіти.
— Що подіти?
— Ну, контингент! Нас тобто, зека, заключонних. Мали мужики мороки…
— А звідки ти знаєш? — з підозрою спитав Роман.
— Сидів потім з одним колишнім лейтенантом, — якось не дуже певно, немов викручуючись, вибріхувався сусід. — Він перед самою війною в Бережанській тюрмі працював, розповідав про ті часи.
— Сидів?
— А що, тюрма — справа тимчасова, то ти саджаєш, то тебе посадять. То ти охороняєш, то тебе стережуть. Від суми та від тюрми — не зарікайся, особливо в наші часи, — підняв пальця з довгим обламаним нігтем балакучий сусід. — А в Бережанах дісталося хлопцям… Згори німці бомби кидають, а з землі — кулемети.
— Хіба німці так швидко зайняли Бережани?
— Та не німці, це бандити… Я хотів сказати, хлопці-оунівці напали на тюрму, хотіли своїх звільнити. А тут — сорок вісім неізрасходованих зека…
— Яких? — не повірив своїм вухам Роман.
— Неізрасходованих. Ну, таких, що залишилися. Отак воно й було — мусили швидко пустити в расход… А трупи вивезти не змогли — частина залишилася в підвалі, а частину погрузили на машини і повезли, щоб поховати по інструкції, мій лейтенант поїхав з ними, попали під бомби. А потім, якщо чесно, просто викинули трупи з машини і погнали на Київ, шкуру свою рятувати, німці на п’ятах.