— А потім що? За що ж його на Колиму?
— Як за що? А був же наказ у перші дні війни — весь контингент прибрати по першій категорії.
— Як це?
— Але ж ти тупий! Розстріляти, трупи полити вапном, щоб упізнати потім не могли, поховати в таємному місці, щоб не знайшли могил. А слідчі справи спалити. Щоб жодних слідів, розумієш! А спробуй виконай, якщо тут тобі німці на голову бомби сиплять, тут зеки в камерах кричать, а тут банд… хлопці — оунівці з кулеметів гатять, своїх звільнити хочуть? Гадаєш, просто це, легко? По першій — не вийшло. Довелося ж потім пописати пояснювальних — чому, як, з якої причини, з яким умислом? І посадили багатьох. От хоча б Рябова з вашого Кам’янця. Перестрашився мужик у перші дні війни до того, що втік і два дні десь вештався.
— Ну, мабуть, не просто вештався, майно, дружину, дітей вивозив, рятував. А тюрма ж як? — Романові навіть цікаво стало — утік начальник тюрми, залишивши все напризволяще! Та інше муляло — а звідки цей його сусід по «курорту» знає такі подробиці? І навіщо розповідає? Знічев’я чи з лихого задуму?
— А тюрма стояла відчиненою. І понад вісімсот в’язнів утекло!
— Молодці! А що ж їм, німців чекати? Але ж ви починали про Чортків. У них теж начальник утік?
— Ти що? Ні, вони все зробили правильно.
— По першій категорії?
— По першій! Намордувалися, добами не спали — це що тобі, жарти — майже тисячу ізрасходовать!
Ізрасходовать… Містке слово. Отак, наче про якісь матеріали — цеглу, пісок — ізрасходували, витратили. Стратили… Страхіття…
А сусід собі меле й меле, пересипає словами таке, що нормальній людині ані зрозуміти, ані сприйняти…
— Скільки змогли, стільки й зрасходували. А решту — пустили пішим ходом до Умані. Дорогою бандери… Ну, хлопці… наші хлопці… — запізніло виправлявся сусід, — почали бунтувати. Розстріляли понад сотню. Битовиків, ну, за незначні злочини — хто, приміром, чужу козу украв, відпустили. А к/р — ті пішли по етапу далі… Та лиш до Умані. Там розстріляли решту. Нікого в живих не залишилося. Весь к/р ізрасходовали…
— Які такі к/р? — знову виявив необізнаність Роман.
— Контрреволюційний елемент, такі, як ми з тобою, друже, — записався без його згоди у друзі надміру поінформований сусід. — Але я балакаю, а ти мовчиш. Розповів би щось про себе. Про батька, про друзів. Батько ж лікар, правда?
— А звідки вам усе відомо?
— А хто ж у Прикарпатську не знає лікаря Смереканича? Кожен знає. Твій батько — справжній українець. Допомагає нашим хлопцям! Нікому не відмовляє!
— Яким це — нашим? Батько — лікар. Хто приходить, тому й допомагає. Це його робота. Але про кожного, хто має вогнепальне поранення, повідомляє куди потрібно, як належить.
Роман зрозумів — підсадили провокатора, от чому етап такий «курортний». Звідки він знає його прізвище? Наче не говорив… І занадто вже обізнаний сусід з усіма їхніми справами, навіть як на в’язня із таким стажем. Навіщо втягує його в розмову? Пильнував кожного слова, намагався нічим не додати собі та батькові неприємностей — досить і тих, що мають.
Кажуть, вдома й стіни допомагають. Стіни навіть тюрми рідного міста тепліші, аніж чужого. І нари ширші, і вікна, хоч і загратовані, але більші. І небо видно. І кватирку залишають відчиненою не тільки на час «оправки», а на весь день, тому ковток свіжого повітря видавався не украденим щастям, як у кам’яному мішку Кам’янця, а подарунком рідного краю, який і в неволі пильнував, чим міг, своїх синів. Навіть сонечко зазирало хоч на короткий час, щоб приголубити бліді обличчя і підсушити замоклі в кутках стіни. Навіть вершечок Щастигори з хмаркою диму навколо виднівся удалині, немов шматочок родинного фото. Хто не знав гіршого, нарікав і журився — неволя. Та Роман вже міг порівняти і навчився тішитися тими крихітними перевагами, які давала неволя вдома.
Сусіда по етапу повели в іншу камеру. Роман зітхнув вільніше — добре, що не доведеться замислюватися над кожним словом! І водночас — треба попередити хлопців, щоб знали, поряд — стукач, провокатор.
Місяці ув’язнення дали безцінний досвід не лише виживання в тюрмі, але й спілкування. Роман мусив погодитися — тут, на Західній Україні, репресії лише починалися, власне, починалася їх друга хвиля — перша прокотилася у сороковому — сорок першому і була перервана війною. А Схід України та Росія відчули залізні кігті звіра на ім’я НКВС раніше — їх почало змивати спершу обережною хвилею в двадцятих — «Ленінським призивом», потім на початку тридцятих зчинився новий шторм — цілими сім’ями пішли в Сибір «розкулачені» селяни та всіляких мастей троцькісти-уклоністи, Роман не брав собі до голови політичну різницю між ними, і вже велетенським цунамі прокотився тридцять сьомий — отоді хіба немудрий не замислився і хіба зовсім сліпий не побачив нелюдської суті репресивної машини, що перемелювала в першу чергу своїх же, найбільш відданих комуністів, тих, хто все придумав, створив, започаткував.