— А що у вас тут, хлопці, і співати можна? — спитав, не вірячи власним вухам.
— Та не можна, — відповів сивий чоловік під стіною, — але охорона ніби уваги не звертає. Так можна про себе звісточку подати, мовляв — сиджу. У нас тут навіть пісня улюблена є…
І хлопці завели — «В’ється, наче змійка, неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір, а на тому боці, там живе Марічка…»
А на тому боці, там живе Марічка…
Живе Марічка…
Не Марічка — Орися живе на тому боці. На тому боці свободи, вільного, людського життя. Пісня рвала душу. Він намагався не думати про навіки втрачену кохану, а воно думалося, згадувалося, боліло, але тримало на світі.
— Яка ж пісня, хлопці… Наче про нас… І не про річку зовсім, а про тюрму. На тому боці живе моя Марічка, а туди дороги не знайти мені… — зітхнув Богдан, трохи старший за Романа, вчилися колись в гімназії разом.
Роман приєднався до хлопців і виводив баритоном — «Не питайте, хлопці, чом я одинокий…» Коли останні звуки розтанули, відчув дивне заспокоєння. Що то за ліки, українська пісня — навіть тут, у неволі, за мурами кам’яними, рятує, лікує, наближає до рідного дому, нагадує — співаємо, значить, живі. Значить, можемо хоч щось із того, що притаманне людям, а не тільки тваринам.
І враз — високий дівочий голос десь неподалік пронизав тишу:
І полилися-поснувалися прості, але такі повні народної мудрості рядки:
Романові перебило дихання — вона, Орися! Її голос! Як не упізнати! І пісня їхня, для нього скільки разів співана — «Ой, Романе-Романочку…» Підбіг під вікно, притулився до стіни, щоб не пропустити ані ноти, ані звуку… Ухопити б у долоні небо, повітря, повне її голосом…
Уперше за всі важкі дні неволі захотілося ридати, кричати, товкти кулаками стіни: ой Романе-Романочку, що ж ти наробив? Це ж через тебе, мабуть, її забрали, через те, що дізналися про ваші зустрічі! Мабуть, зрадив хтось, донесла якась потвора… І хто ж із цих нелюдів повірить, що то були просто зустрічі хлопця й дівчини, зовсім не пов’язані з повстанцями! Чи її схопили під час якогось із завдань? Затримали з продуктами, які носила хлопцям до лісу, в печеру? Чи з грипсами?
Орися, Орися тут…
І її отак обшукували, і її допитували, може, навіть били…
Від отого «Романе-Романочку» тюрма, навіть рідна, в рідному місті, поважчала удвоє, бо ніс відтепер два хрести — свій та Ориславин. А хрест дівочий у тюрмі завжди важчий.
Розділ ХІV
Як же там далі? Як далі? Орися ніяк не могла знайти останнього рядка.
Цей постійний гамір, що не змовкав, здавалося, й уночі, страшенно заважав. Жінки — молоді дівчата, молодиці, старші пані, та й зовсім бабусі — зчиняли стільки галасу, що камера нагадувала вулик. Хтось тихо, на вухо сусідці, розповідав про себе, хтось молився, хтось плакав, поки були сльози — по одній сльозі, по одному зойкові, по одному зітханню — і вистачало, аби сповнити кам’яний каземат невпинним і нестримним, бо рвався із серця, не залежав від волі, стогоном горя.
Кожен мав тут, у тюрмі, свою, особливу муку, кожному допікало своє: Оксана Ваврищук залишила вдома мале дитя, і перші дні неволі катувалася більше за камерне пекло мукою материнською, та ще й молоком у грудях, яке перегоріло лиш після першого допиту, вчителька Олена Оксентіївна чомусь журилася тим, що діти тепер не вмітимуть розв’язувати задач, і фізики у школі викладати більше нікому, пані Розалія Перебендова, дружина фармацевта Перебенди, постійно підходила до вікна під самою стелею, щоб вловити бодай краплю свіжого повітря, затуляла носа несвіжою вже хустинкою, бо не могла витримувати камерного смороду, Орисі ж найбільше заважав галас — оті звуки, що пробивалися крізь запону, якою вона прагла себе оточити, аби прислухатися до себе внутрішньої, до того, що жило у ній — музики, слова, шелесту вітру, крапель дощу — того, що вдалося пронести крізь обшуки, чого не можна було у неї відібрати.