— Орисю, то як же там далі? — нетерпеливилася Катря.
— Зараз, Катрусю. Ще трішки… А якщо так: «До матусі і до тата, у свою рідненьку хату»?
— Ой, гарно, Орисю… Але плакати хочеться.
— Не можна плакати, не можна, Катре. Не час. Якщо ми згадуватимемо, хто ми, як добре нам було у матінки і татка, то загинемо. Не витримаємо. Он поглянь на Любцю…
Катруся зітхнула. Любця, їхня подруга спершу гімназійна, потім, по війні, шкільна, опинилася в тюрмі кілька місяців тому. І з хвилини арешту безупинно плакала, квилила, стогнала, просила допомоги, нарікала. Розповідала, як хороше було їй удома, яка вона чемна, слухняна дитина, що її заарештовано помилково, що вона… Ой, і скільки ж сліз мала бідолашна Люба, що проливала їх кожного Божого дня — а все не закінчувалися. Ой, і до кого ж були оті благання, хто чув їх? Утім, хтось у камері таки чув, бо доносив. Хто?
Був у камері той хтось, що слугував вухами й очима наглядачів та слідчих. Орися довідалася про це на одному з допитів.
— А що це за вірші ти читаєш у камері? Що це за лютий ворог? Що за цар тьми? Кого це ти мала на увазі?
Орися пригадала вірша, якого справді читала уголос:
— Так, я читала цього вірша у камері. Це поезія Лесі Українки, її вивчають у школі, я читала, щоб не забути. Написане у 1896 році, за царату. У цьому вірші поетеса засуджує царський режим, називаючи самодержця «царем тьми», і висловлює прагнення трудового народу до світла. Хіба тут є щось… неправильне?
Слідчому довелося проковтнути вірша авторки «Досвітніх вогнів», схвалених вищим керівництвом для шкільної програми. Погано, мабуть, читало начальство цю Лесю Українку, неуважно. Жила б тепер, то саме тут, у тюрмі, їй і місце. Ач, понаписувала — хаос, голод, кайдани. Та найгірше, що читання цих віршів не могло лягти рядком до звинувачення! А справа цієї дівчини була просто порожньою, на неї майже нічого не вдалося знайти, бодай якихось свідчень чи доказів! Заарештували, бо звелено було брати усіх, хто вчився колись у гімназії. Всі вони там однакові, щось та знайдеться. А йому, слідчому, суши тепер голову, ший справу білими нитками… Хіба те, що вона — дочка лікаря, а лікарі допомагали лікувати повстанців. І живуть вони поблизу Щастигори. І зустрічалася ця дівчина з хлопцем на ім’я Роман, сином лікаря Смереканича, а на того справа вже є! Кульове поранення, не відкрутиться! Ліпить там щось хлопчина про випадкову кулю, наче й було щось таке минулого року, стріляли на вокзалі у цигана, але якщо хлопчисько заарештований — мусить сидіти, у нас так просто нікого не забирають. І на цю красуню щось зліпимо, і ця сидітиме. Є наказ — значить, усі сидітимуть. Колима велика.
Після цього допиту в Орисі відібрали книжечку «Досвітні вогні», яку передала мама. Та дарма — чіпка молода пам’ять вже увібрала кожне слово, і щовечора у камері лунало Лесине, Тарасове, Франкове. І своє, власне, невміле, та щире.
А ніч повертала Орисю додому — до своєї маленької кімнатки з балкончиком, до свого ліжечка з білішими за сніг простирадлами, прикрашеними мереживом по краю та блакитними стрічечками й бантиками, до полички, повної улюблених книг, до фортепіано у вітальні, до стосика нот, до лазнички із духмяним милом та м’якими рушниками. Уява, тренована ще удома, коли вона разом із героями улюблених книг переносилася то в прерії, де міцно трималася у сідлі разом із Майн Рідовими мустангерами, то в середньовічний замок, де співала разом із Консуело, то в старовинний Париж, де саме за її, Орисі, честь, змагалися на дуелях мушкетери, залюбки переносила її із задушливої, галасливої камери у світ музики й тиші. Кожен мав свій шлях до порятунку душі в цьому хаосі, повному криків голоду й біди, хто цього шляху не знаходив — гинув і фізично, і духовно.
Здавалося, ця тендітна, тоненька, нездатна до опору дівчина з русявою косою до пояса, з очима пресвітлої голубіні, з пальчиками, яким торкатися лише клавіш та сторінок, мала б загинути у неволі першого ж тижня. Або зрадити, розповісти все, що знає, у надії повернутися до свого біленького ліжечка зі стрічечками. Або збожеволіти, щоб утекти від страшної реальності. Де, хто, коли міг уявити, щоб отаке дівча, яке виросло у мами під крилом, пещене татом і люблене всією родиною, одиначка, надія роду, котру Господь послав мамі з татом на втіху вже у таких літах, коли інші онуків бавлять, зможе не просто вижити, а вистояти, та ще й бути опорою духу іншим, слабшим у своїй вірі та надії!