Мамина квітонька, татова любленка, втілення усіх здібностей і талантів, химерне, загадкове дівча, котре горнуло себе у музику та поетичне слово, уміло перевтілитися у Мавку чи Джульєтту, уміло розтлумачити кожному теорему чи фізичну формулу, знало кожну квіточку в садку, називало по імені кожну травинку обіч стежки на Щастигору… Хіба цей світ, що загрозливо займався за сході червоним маревом, був для неї? Хіба створіння, яке лиш у долонях носити, немов казкову Дюймовочку, не мало впасти першим, непомітно хруснути під чоботом, халява якого у дьогті, а підошва — в крові?
Не впало.
Тендітною, ніжною виглядала квіточка, та мала міцне коріння. Родина Полянських активно підтримувала місцеву організацію «Просвіти», допомагала книжками, коштами, і батьки, й Орися, щойно підросла, брали участь у кожному заході — святкуванні річниць народження велетів українського духу. Ще зовсім маленькою Орися вивчала напам’ять цілі сторінки з «Кобзаря». Вишивати навчилася чи не тоді ж, як читати. Стелила ниточку рівненько чи хрестиком, чи гладдю, чи мережкою — кожна техніка вдавалася. Уміла оздобити чимось маленьким та недорогим і букет квітів, і скатертину, і серветку, і хусточку — виглядало, ніби справжній художник працював над мистецьким витвором.
Кожної вільної хвилини бігла до свого фортеп’янка — діставала зі стосика нот щось таке, чого просила душа — Дебюссі, Деліба, Гайдна — коли хотілося світлого й ніжного, Бетховена чи Ліста — коли вирувало в серці суперечливе й грізне, просило виходу. Не вірилося, що в цих тонких ручках стільки сили, навіть мама іноді зазирала до вітальні, щоб переконатися — це вона, її доня, своїми напівдитячими пальчиками видобуває з інструмента такі потужні, дзвінкі, розкотисті акорди. І голос…
— Соловеєчку наш! — усміхався тато, коли доня виводила Шубертову «Аве, Марію» чи «А я дівчина полтавка, а зовуть мене Наталка».
— Консерваторія, консерваторія за вашою Орисею плаче! — вслухався у переливи дівочого голосу сусід, доктор Смереканич, гостюючи на свята. — Колись ми всі пишатимемося, що отут, на нашій вулиці виросла знаменита співачка! Тернопільщина дала світові Соломію Крушельницьку, а наша земля — Ориславу Полянську! Чи Ориславу… Смереканич! — хитро підморгував услід дітям, коли вони, знудившись, бігли на горище чи на схили Щастигори бавитися у хованки чи бігати за м’ячем.
— Дай Боже, можливо, колись і сватами будемо! — мрійливо здіймав очі догори доктор Полянський, якому вже ввижалися онуки та зять — високий, гарний, стриманий та розважливий, весь у батька, Роман.
Дитяча дружба якось непомітно перейшла у кохання. У те перше, невинне почуття, яке змушує вчорашніх дітей, які звикли кожну хвилину проводити разом, зовсім інакше дивитися одне на одного, коли кожен рух, кожна гра сприймається по-новому, коли випадковий дотик рук, такий звичний ще учора, обпалює червневою стиглістю полуниці щоки, коли такий звичайний подих вітру, що підхоплює спідничку і відкриває білу панчішку трішки вище за дозволене — правдива буря, коли кожне слово, таке звичайне учора — нині вже є натяком, коли навіть квітка закодовує таємницю почуття, коли…
Дитяча дружба. Перше кохання. Безжурне дитинство. Гімназія. Університет. Студентство. Одруження. Лікарська практика. Щаслива сім’я. Так жили покоління Смереканичів та Полянських. Як просто це було ще учора, і як безповоротно змінилося по війні, відколи звичний хід життя порушила, поруйнувала, докорінно змінила ота червона заграва, що запалала на сході, ота червона пожежа, що невтомно посувалася на захід, невблаганно накривала землю аж до кордону, залишаючи по собі руїну звичного штабу життя. Вже не буде Відня, Кракова, Будапешта як міст, куди можна поїхати вчитися чи просто задля того, аби побачити світу. Навіть Львів, начебто наш, начебто український, змінився до невпізнання — вулиці, особливо центральні, застрекотіли російською, зникло звичне звертання — пан, пані, панно. Зникли люди — багато, безліч людей. Кожен знав, куди вони зникли, і боявся не те, аби питати, а й згадувати при сторонніх прізвище.
Колишнього світу більше не буде. Його спалено червоним полум’ям. Спалено, та ще й попіл розвіяно по околицях імперії.
Світу колишнього життя — з біло-рожевою кімнаткою її дитинства, з теплом маминих рук, з дбайливою опікою батька, з товариством місцевої інтелігенції, друзями, що збиралися в їхньому гостинному домі щотижня, з планами на майбутнє — світле, усталене, надійне, світу цього життя більше немає і не буде. Його знищено, викорінено, понівечено не лише дуби і берези, нині досвідчена катова рука рубає й підлісок, молоде пагіння, знищує саме насіння, щоб ніколи, ніколи, ніколи не могло відродитися на цих землях протилежне й вороже червоній заграві українство. Протилежне, несумісне, вороже, але незнищенне.