— Отож, ти призналася, що знаєш Оксану Савку на псевдо Верба, а також Ганну Гоць — псевдо Пташка і Ставничу…
— Ні, я не знаю ніяких Ставничої і Гоць!
— Але ж ти щойно сказала, що знаєш Оксану Савку на псевдо Верба…
— Ні, я не знаю ніякого псевдо, я вчилася з дівчиною на ім’я Оксана Савка в гімназії, от і все!
Допити тривали довго і були розраховані на те, що втомлена людина не може контролювати свої відповіді і настає момент, коли вона починає плутатися, тут слідчий і ловить на невідповідностях. Але це маленьке, худорляве, схоже на горобчика дівча заплутати було важко. Чи то пам’ять така чіпка, чи то справді нікого не знає.
Тому цього разу слідчий приготував сюрприз. У кабінеті на Орисю чекала так звана «очна ставка».
— Ну як, упізнаєш?
Упізнати побите, вкрите кров’ю, що запеклася і ще сочилася з рани на голові, обличчя не змогла б і рідна мати. Сорочка у синю з білим смужку, розірвана на плечі, присохла до спини і просочилася кров’ю, спричиняла, мабуть, хлопцеві нестерпний біль при кожному рухові, та він намагався не стогнати. І не дивитися на Орисю. Втім, його очі, що запливли синцями так, що перетворилися на щілини, не так вже багато й бачили. Сухі, потріскані губи не ворушилися, але погляд, прикутий до склянки з водою на столі слідчого, промовляв без звуку: «Води! Води, хоч краплю води!»
— Чого мовчиш? Упізнаєш?
Слідчий ступив крок до хлопця і, вхопивши за побите і неприродно викручене плече, повернув його обличчям до дівчини:
— Ну, поглянь на неї, поглянь, не відвертайся!
Хлопець лише глухо застогнав — вивихнуте плече і руки, зв’язані колючим дротом за спиною, завдавали йому болю.
Слідчий відпустив плече в’язня, поглянув на свої пальці, що забруднилися кров’ю, гидливо скривився і заходився витирати хустинкою. Кров не витиралася, слідчий підійшов до умивальника в кутку:
— Що за неподобство? Рядовий, принеси води!
Солдат, що досі мовчки стояв у кутку, пильнуючи в’язня, побіг по воду — бачок умивальника виявився порожнім. Повернувся швидко. Налив води, щоб начальник мав можливість вимити руки, які у кожного чекіста повинні бути чистими, як заповідав великий їхній учитель Фелікс Дзержинський: «Холодная голова, горячеє сердце и чистые руки».
Увесь час, поки лилася з відра чиста, прохолодна вода, в’язень дивився, не відриваючи погляду. Навіть не облизував уже розпухлих, розбитих, потрісканих від спраги губів сухим, розпухлим язиком. А слідчий наче навмисно лив і лив воду:
— Ну, чого ти, Петре, чи як тебе там, мовчиш? Хіба не знаєш цієї дівчини? «Ой, дівчино, рибчино, чорнобривко моя!» — майже чисто проспівав. Він взагалі був веселим, цей молодий і майже вродливий мужньою чоловічою красою капітан. Мабуть, не одне дівоче серце тьохкало від погляду цих карих очей десь там, поза мурами в’язниці, де він питав, а не допитував, де шепотів, а не кричав, де ніжно торкався дівочих кіс своїми довгими красивими пальцями. — Ну, згадай, як разом на танці ходили! Як у лісі стежечки топтали! Місто маленьке, тут усі всіх знають! Скажи, як звати дівчину, як її псевдо — і все, ота склянка води — твоя. А потім підеш у камеру. Не в карцер, а в камеру, там тепло, там хлопці, там їсти дають. І я дозволю тобі передачу від тата й мами.
Слідчий витирав руки, красиві, пещені пальці чистим рушником з вишитими маками, й Орисі чомусь було дуже шкода отих маків, які вишивала чиясь невідома рука, немов отой зайда без жалю плюндрував не тільки їхні молоді життя, а й квіти, вишиваний символ їхньої землі.
Відводила очі від спотвореного, розбитого обличчя. Не хотіла дивитися, залишати у серці образ скатованого товариша.
— У мене немає тут тата й мами. Я нетутешній, — ледве виштовхував крізь розбитий рот хлопець.