— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?
— Звісно, поговоримо, але спершу я тебе з’їм. Голодний, як три собаки укупі!
— А ти не бре-бре? В літаку подавали обід, мов у ресторані.
— Ти знаєш, у літаку не смачно…
Софія закинула у мікрохвильовку шмат якогось м’яса, нашвидкуруч присипала його травичками та полила соусом, що чекав на їхнє повернення в холодильнику. Заходилася біля салату із чого Бог пошле, всипала до окропу різнокольорові макарони — «пасту», кілька пакетів яких привезли з батьківщини цього продукту. Заправила салат оливковою олією — свіжою, тосканською, екстра вірджін… Стіл виходив по-святковому красивим. Зітхнувши, поставила ще й пляшку к’янті, без якого італійці й за стіл не сідають, — свято, так свято!
— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?
— Поговоримо, — здався Орест, безмежність терпіння якого завжди вражала Софію. Вона б нізащо не витримала цього щоденно-сторазового — «давай поговоримо».
Втім, саме зараз, коли настав час спокійно обміркувати деталі, всі її аргументи мов вітром здуло.
— Сонечко, ти дуже хочеш у Прикарпатськ?
Таке формулювання питання трохи збентежило. Саме Прикарпатськ з його дивовижною природою, з його кліматом, з його виноградом і персиками вабив Софію, та було і те, чого вона нізащо не хотіла — попервах їм неодмінно доведеться жити разом з Орестовими батьками. Їх просто не зрозуміють — у батьків власний будинок під Щастигорою, сад із виноградником, вільного місця аж задосить. Роман Тарасович — чудовий господар — влаштував і будинок, який дістався йому від батьків, і подвір’я, і сад якщонайвигідніше, зберігши старовину і модернізувавши побут, але його дружина із красивим, але чужим, дзвінким, але іноземним іменем Віолетта Ігорівна, жінка, яка так і не змогла стати Орестові матір’ю, сиділа у затишку родинного гнізда Смереканичів скалкою льоду. Цей холод, здавалося, заморожував навіть телефон, коли слухавку випадково брала мачуха. Орест ніколи не розмовляв із нею, так, два слова — як справи, як батько, ото й усього. 3 роками ця неприязнь начебто трохи втихла, мабуть, через те, що віддаль, час і практична відсутність спілкування стирають грані навіть найгостріших почуттів і конфліктів.
— У Прикарпатськ? Я хочу знову працювати, Ор… — чомусь шмат м’яса став неслухняним і не хотів нарізатися рівними шматочками.
Орест узяв з її рук ножа — хірург, що скажеш! Їм давно вже не потрібні були слова, щоб порозумітися. Та цього разу поговорити довелося.
— Хіба я не розумію, що твоє місце не тут, біля кухонної плити, а за кафедрою, з хворими, зі студентами! Я чудово це усвідомлюю, і мене самого гнітить, що наше життя складається саме так. Мовчи, не перебивай, я сам знаю, що ти можеш сказати! Я справді зручно влаштувався — вбрав тебе у кухонний фартушок і…
Софія стала у нього за спиною, пригорнула цю платинову зі сріблом, і таку рідну голову до грудей. Волосся пахло так по-чоловічому свіжо й гіркувато… Провела пальцем по чолу, по лінії носа. Орест перехопив її руку і притис пальці до вуст. Так він робив завжди, і Софія знала, чим зазвичай закінчується подорож пальчиків.
— Ілля Миколайович обіцяв допомогти, ти знаєш, він неодмінно…
Софія знову торкнулася пальчиком його вуст — знала, що буде далі.
— Оресте, а чи не пора тобі відриватися від цієї пуповини? Ілля — твій вчитель, твій друг, твій керівник….
— І покинути його саме зараз, коли він створює новий центр дитячої кардіохірургії? Ким треба бути, щоб зробити це?
— От іще скажи про ніж у спину чи щось подібне! Краще пригадай, скільки разів Ілля пропонував тобі самостійну роботу, відповідальні посади? Скільки разів повторював, що в твоєму віці вже сам керував клінікою?
— А де ж знайти стільки клінік, щоб усі могли накеруватися досхочу?
— У Прикарпатську. Тобі ж сто разів казано — створюється кардіологічна клініка, там буде, власне, вже є дитяче відділення, потрібен досвідчений керівник! А хто зможе це зробити краще за тебе? Ілля допоможе не тільки тобі — клініці стати на ноги, скільки разів він повторював, що Київ захлинається у потоці хворих. Потрібно ще бодай три клініки — на сході, заході та півдні! Це ж його ідея! І нарешті з’явилася людина, яка втілює її в життя і бачить на чолі професора Смереканича! А пан професор упираються, не даються, комизяться, піч колупають, наче дівка на сватанні!
Орест засміявся майже весело, та якась тінь все одно не полишала його чола: