— Брешеш! Знаю, що брешеш! Ну, подумай, який тобі сенс мовчати? Мабуть, батьки всі тюрми обшукали. А ти справжнього імені сказати не хочеш. А мама, напевно, передачки носить і носить, про сина питає, а ми? Що ми можемо? «Нє чіслітся!» — от що чує твоя бідолашна мати!
— Мене звуть Петро. Прізвище — Продан.
— Це я чув уже сто разів! Сім’я Проданів уже заарештована! Ніхто з них тебе не упізнав. Подумай, через твою брехню порядні, ні в чому не винні люди сидять у тюрмі!
— Я зі Львова. Тутешніх Проданів не знаю.
Орися розуміла — Петро говорить неправду. Він знає, що Сергій Продан — зрадник. Сексот. Секретний сотруднік, так це називається на їхній чекістській мові. Тому й назвався їхнім прізвищем. А капітан так забалакався, що вже й не аналізує слів — щойно бідкався бідолашною матір’ю, і тут же — Проданів уже заарештовано! А якби хлопець сказав справжнє прізвище?
— Говори, говори, бо знову…
Рядовий, що досі нудьгував у кутку, ступив крок до в’язня. Петро несамохіть відсахнувся. Орися глухо скрикнула — невже його знову битимуть?
— А чому ж ти мовчиш, Полянська? Ти знаєш його, знаєш!
Орися справді знала його. І як Петра з Орестової сотні, і як… і як Теодозія Ткачука.
— Ну, гаразд. Якщо вам так подобається мовчати — я маю час. Можете помовчати тут удвох. Чи навіть поговорити. Згадаєш його прізвище — покличеш.
Слідчий вийшов із кабінету.
Орися метнулася до столу вхопила склянку з водою, піднесла до вуст хлопцеві. Байдуже, що скаже капітан, байдуже! Аби лиш ковток води, хоч крапля на ці пересохлі вуста!
Він спрагло випив, хоч кожен дотик до розбитого рота спричиняв муку.
Рядовий, що сопів у кутку, здавалося, не звертав уваги. Пробурчав щось, але навіть не підвівся. Чи не все людське вмерло в душі простого солдата? Орися метнулася до умивальника, набрала ще води, дала випити, а рештою змила обличчя скатованому.
— Ну, ти там того, — пробурчав солдат, — ти того, нє очень…
Слідчий невдовзі повернувся. Помітив порожню склянку, сліди крові на склі.
— Ага, то ти його знаєш! Водичку подаєш, так? Говори, як його звати, говори!
— Я його не знаю, не зна…
Орися не договорила. Красиві пальці слідчого стиснулися в кулак, і кулак цей полетів в її обличчя. Удар відкинув до стіни.
— Та що ж ти робиш, нелюде! За що дівчину б’єш? Я її не знаю, ніколи не бачив! — рвався із пут Петро-Теодозій, намагаючись звільнити руки з колючого дроту, але колючки лиш сильніше впивалися в тіло, та й солдат не давав йому ступити й кроку.
— А як з вами розмовляти? — урвався терпець капітанові. — Ви у нас стріляєте, бандерівці чортові, а ми повинні з вами кренделя розводити? Ну, вона у нас знатиме, як родіну любіть! Сержанта Капустіна сюди!
Сержант Капустін виконував у тюрмі обов’язки ката. Бити, звичайно, умів кожен, але капітан Ратніков уникав прямого контакту своїх пещених пальців з тілами жертв — гидував. Максимум, що міг собі дозволити — ляпас по обличчю, коли здавали нерви. Коли потрібна була справді професійна робота — кликав сержанта.
— А як цього, товаріщ капітан? — спитав рядовий, показуючи на Петра. — Тіснувато тут…
— Нічого, хай дивиться! Коли ще доведеться голу дівку побачити! Роздягнути її, сержанте! — і посміхнувся масно: — Кофточку шкода, красива…
Допит тривав до пізньої ночі. Капітан вийшов, його змінив майор. Потім знову капітан.
Коли Орися повернулася в камеру, Катруся не спала. Розбите обличчя подруги і посмугована спина, ледь прикрита мокрою від крові кофтиною, жахнули не тільки її.
— Боже мій, невже почалося? Невже починають бити й жінок? — заламала руки пані Рузя Перебенда. — Орисенько, донечко, дай я допоможу. У мене є трішки мазі…
Мазь зі знаменитої аптеки пана Перебенди трохи втишила біль. Та інший, невимовний біль терзав Орисі душу. Як вона має сказати Катрусі, кого бачила в кабінеті слідчого, як?
На щастя, Катря не клопоталася допитом, розбите обличчя подруги, скатоване тіло — от що вимагало турботи.
— Лягай отут, Орисенько, — поступилася нижніми нарами Олена Оксентіївна.
Орися довго не могла знайти собі місця — на животі не могла, бо боліло обличчя, на спину годі лягти, бо посмуговані плечі… Мучила думка — хоч би не викликали на наочний звід Катрусю, хоч би не здогадалися. Катруся не витримає, упізнає. Вона ж така безпосередня, все на обличчі написано. Не вміє брехати. Майнула думка — а якби Романа отак, побитого скатованого… Чи витримала б вона, чи не заридала? Чи не зрадила б? Чи не почала розповідати все, що знає, аби лиш припинили катувати коханого? І не могла відповісти ствердно…