Як добре бути багатою! І навіть не на гроші, а на друзів. Багатою усіма цими людьми — сильними, спроможними підкорити місто і світ. Здатними допомогти в усіх ситуаціях.
Сніданок, який Анна готувала, наче відчуваючи, чого сьогодні захоче господиня, смачний, поживний, корисний, з’являвся на столі за мить до того, як Ада спускалася сходами зі спальні.
— Анно, я обідатиму у місті. І вечерятиму також!
Анна сумирно схилила голову:
— Як буде завгодно світлій пані.
Світла пані майнула світлою сукнею внутрішніми сходами до гаража.
Як розумно тут усе придумано! Це, звісно, Робі, тільки чоловік міг так подбати про всі зручності автомобіліста-початківця: щоб ворота гаража відчинялися автоматично, щоб виїзд був нескладним — просто на вулицю, без зайвих поворотів. Єдине, чого Ада не могла зрозуміти — звідки це вміння кермувати? Вона ж ніколи не вчилася, поняття не мала, як керувати машиною, не складала іспитів на права, з правил дорожнього руху знала лише кольори світлофора й необхідність зупинятися на червоний! А якось вийшло так, що сіла за кермо, повернула ключ у замку запалювання — а далі руки й ноги почали робити все самі, незалежно від її волі, і от уже машина покотилася дорогою униз, і от уже побігла сама собою, підкоряючись легкому рухові керма, до лікарні. Сама зупиняється на світлофорах, сама повертає, сама прискорює чи сповільнює рух!
І що вже зовсім дивно — коли її елегантна рожева машинка проминає пост автоінспекції — хлопці в погонах віддають їй честь і посміхаються, наче великому начальникові!
От якби ще не робота! Ці нудні, зовсім нецікаві тепер обов’язки — обхід, призначення, щоденники, хворі з їхніми справжніми чи надуманими проблемами, а особливо засідання у в.о. головного лікаря зі щоденними новими вказівками відбирали час, тільки й усього. Їй анітрохи не хотілося вникати у ці проблеми — чому у хворого А. ніяк не знижується тиск, а у хворої Б. не минає напад миготливої аритмії.
Колись їй так хотілося показати свої знання, вміння розібратися і допомогти, а тепер це кудись зникло. Вона більше думала про майбутній вечір, про отой знаменитий косметичний салон Ростоцького, про золоту банківську картку, яку знайшла учора в чарівній шухлядці разом із грішми — цікаво, скільки там?
Мабуть, треба знову поїхати до матері, передати трохи грошей. Чи зробити це завтра? Ні, завтра. Сьогодні вона не встигне.
— Адо Адамівно, то як із Бутенко?
— Якою такою Бутенко?
— З миготливою аритмією… Не можемо зняти напад.
— А реанімація?
— Так от вони й не можуть. Просили вас підійти, хочуть зібрати консиліум.
— Гаразд, — глянула на годинник, — через…
— Негайно, потрібно негайно! — не вгавав Шурик.
Крокувала коридором, вицокуючи підборами, почувалася тут принцесою посеред Попелюшок. Не можуть дати собі ради! Зовсім вже облінилися. Нічого, зараз вона…
— Хвора Бутенко?
Вона, звісно вона — перелякані очі, уривчасте дихання, сині губи…
А нехай їм з цими аритміями! Узяла хвору за пульс — ниточка тріпотіла під пальцями, здригаючись і зливаючись в якийсь нерівний африкансько-тамтамовий рваний ритм — тук-стук-та-та-та-та-бум… А їй ніколи, зовсім ніколи займатися цими речами — скликати консиліум, вводити препарати, контролювати ефективність. Аритміє, геть звідси! Геть негайно, я не маю часу бавитися з тобою! Облиш цю жінку!
І враз пульс почав вирівнюватися. Африканські тамтами застукали рівніше, рідше. Хвора вдихнула:
— Минає, доктор, минає… А я вже думала — кінець..
— А ви — чарівниця, Адо Адамівно, — підлизався Шурик. — Як це вам вдалося? Якісь точки особливі знаєте?
Ада сама здивувалася — а як це їй вдалося? Вона ж тільки подумала, тільки послала силу свого бажання через пальці — і серце цієї жінки її послухалося. Чудо? Випадковість? Чи напад і так вичерпував свою силу?
— Нічого складного, — відповіла спокійно й незворушно, ніби робила чудеса щодня. — Точки треба б знати й вам, Олександре Петровичу.
Ситуація начебто розсмоктувала свою агресивність — от уже і консиліум зайвий. Іншим разом Ада увімкнула б свого Фаусто Папетті, приготувала б каву і переглядала історії, та зараз годинникова стрілка била по руках — поспішай!
— Адо Адамівно, можна? — в кабінет просунулася голова якогось стариганчика із підтоптаних. — Спасибі вам, що ви врятували мою дружину! Ці напади аритмії — просто біда, так важко зняти! Я тут віддячити хочу…
Старий почав відшукувати кишеню докторки та обмірковувати, яким би чином прилаштувати туди папірець зі світлим ликом вітчизняного історика та політика.