Ще місяць тому Ада узяла б і не скривилась, ще й подякувала, та сьогодні ці гривні видавалися такими жалюгідними, такими смішними порівняно із золотою карткою, що вона не опустилася до такої дрібниці:
— Лікуючий лікар вашої дружини — Олександр Петрович, от йому і дякуйте!
Для Шурика — це гроші.
Щойно минула третя — підбори зацокали по сходах.
Рожева машинка зупинилася біля величезного супермаркету, господар якого Роберт Олександрович. У будинку був іще один вхід, скромний, але вишукано-елегантний, із загадковою вивіскою над дверима — «Бутон». Що воно таке, оцей бутон — квітковий магазин чи кав’ярня — здогадатися годі. Тільки ті, кого сюди запрошували, могли поставити дорогу машину на особливу, закриту стоянку.
Аду неприємно вкололо, що знайомого джипа, який належав Ростоцькому, поруч не обсервувалося. Він не приїхав на призначену годину? Неймовірно!
Вона якось непомітно звикла до своєї позиції у центрі Всесвіту — все мало обертатися довкола. Проте на відміну від Сонця тепло вона вбирала, а не випромінювала. А Робі — він повинен, мусить, зобов’язаний служити!
Втім, роздратування угамувалося, так і не досягши не те що піку, а навіть нульової відмітки: щойно її рожеве диво припаркувалося, з дверей вибігла медсестра в куценькому халатику і запросила до кабінету, де все чекало на «світлу пані».
— Спершу — чай, — подала особливий, якогось незвичайного смаку напій. — Потім — ванна. А решту — справа Роберта Олександровича.
Тут все було особливим і вишуканим — для особливих жінок. Освітлення — приглушено-голубувате, запах — наче курили ароматичні індійські палички, сама ванна і вода в ній — чого вони туди додали — чи солі, чи трави, але вода, тихо булькаючи і вкриваючи шкіру крихітними перлинками повітря, наче промовляла — я жива, я цілюща, ти вийдеш з мене оновленою.
Ада готувалася до чуда, яке мало сьогодні відбутися чи принаймні розпочатися. Так хотілося стати знову молодою, повернути стрункість стану, пружність грудей, так хотілося, щоб зморшки, якими передчасно покреслили обличчя турботи про шматок хліба насущного, зникли чи бодай стали менш помітними! Тепер вона може собі це дозволити, може заплатити за чудо!
Вода тихенько булькала, якась дивна, не наша музика лунала, заспокоюючи, заколисуючи…
— А тепер, будь ласка, сюди…
Ада не бачила коли до кімнати зайшов Роберт Олександрович. За вродженим жіночим рефлексом затулила груди руками. Роберт усміхнувся:
— Ви не повинні мене соромитися. Давайте руку…
Пошукала поглядом рушника — не виходити ж із ванни голою та ще й мокрою на очах цього маленького, але такого… бажаного, такого сексуального чоловіка! От воно, те слово, яке відповідає самій суті Роберта, саме воно, оте американське сексі відповідає усій його суті, саме чоловіче начало, чоловіча тваринна суть самця, добре відполірована вихованням, струмує з кожного його руху, кожного жесту. Кожен рух його зараз вкрадливий і запопадливий, погляд неприховано-відвертий, і вогник, що горить у цьому погляді, — це вогонь запаленого шнура, який відлічує секунди до вибуху.
А їй належить бути холодною. Вона не повинна помічати чоловіків. Вона не може збуджуватися, не повинна відповідати на залицяння і в жодному разі не мати того, що називають коротким словом «секс», бо тоді вона провалить те, що називають поважним словом «місія».
Як ускладнилося все в її житті зараз! Їй так багато можна, у неї — безліч можливостей. Але й суттєві обмеження. Наприклад — це. Вона повинна зараз вийти із приємної запашної води, яка хоч трохи приховує її від цих пронизливих чоловічих очей… Та сором навіть не в голизні тіла, а в його недосконалості! В отих широких важких стегнах, шкіра яких — справжнісінька лимонна кірка — це по-теперішньому називається целюліт, в отих невеличких, схожих на дві складочки шкіри, грудях, які просто не можна показувати чоловікам, якщо хочеш залишатися бажаною, в отому густому волоссі на ногах…
Наче зрозумівши момент, голубе світло притишило сяйво, стало майже синім.
— Дайте руку, пані Адо, — терпляче чекав Роберт Олександрович.
І вона наважилася вийти з води. Почувалася зовсім не Венерою. Не дивилася униз, на своє тіло. Чомусь, коли не бачиш себе, здається, що ніхто не бачить. Кілька кроків до невисокого масажного столу здалися неймовірно довгими і полегшення опанувало нею, коли довелося лягти на цей обтягнутий гладенькою білою шкірою стіл обличчям донизу. Наче сховалася від усього світу.