— А тепер, світла пані Адо, можете одягатися. Прошу вас три дні не приймати ванну і не мити навіть обличчя.
Що це за голос? Невже цей голос може належати чоловікові, який щойно робив із нею все це? Цей спокійний, холодний, незворушний голос! А вона завивала, мов сука в нападі тічки, вона шукала його тіла, вона знайшла його, вона була готова на… Він знає. Він бачив, він внутрішньо сміється, регоче, кепкує з неї. Він залишився холодним! Навіть ота його замашна довбня у штанях, що не змогла опиратися спокусі, залишилася холодною, навіть вона зміїно сміється з неї!
Вона б розірвала на клапті будь-кого в такій ситуації. Але змушена була стриматися. Повернути собі рівновагу, змусити легені дихати рівно, відігнати фарбу зі щік. Зразу відчула себе голою жінкою в компанії одягненого мужчини. Нічого більш неприродного і принизливого не буває. Залишалося теревенити про щось нейтральне.
— Ці ваші процедури, Роберте Олександровичу… Вони занадто… сильнодіючі… здається, у мене щось із головою… щось не те… І відчуття, що шкіра горить…
— Так триватиме три дні. Доведеться потерпіти. Зате ви вже сьогодні побачите зміни у своєму тілі. І ці зміни вам сподобаються. Вони варті того, щоб трішки потерпіти. Краса вимагає жертв.
— Вимагає, — погодилася Ада. Ще й яких жертв! — І три дні не приймати ванну?
— Це необхідно, щоб суміш повністю всмокталася, змивати її не можна. Обличчя також не мийте. Через три дні — знову до нас, повторимо процедуру.
Від слів «повторимо…» голова пішла обертом і холодна кулька десь усередині, що пашіла дивним жаром криги, запульсувала, посилаючи сигнали бажання повторювати щойно пережите ще й ще раз.
На знак прощання він поцілував їй руку. Легко, майже невідчутно торкнувся губами.
Руки… Ада глянула на свої руки і здивовано підвела брови — вони наче належали іншій Аді, отій студентці, яка двадцять років тому закінчувала інститут. Глибоко вдихнула. Дихалося напрочуд легко з двох причин — чудодійний бальзам, мабуть, мав якусь бронхолітичну дію, і ще — вона не одягнула бюстгальтер — він просто не налазив на її груди, які знову ж таки в чудодійний спосіб виросли, немов повітряні кулі, щось наповнило зсередини ту напівпорожню оболонку, на яку перетворили їх роки. Чудеса тривали.
Щойно діставшись додому, Ада зігнорувала чемне «Прошу до столу, світла пані!», яким зустріла її Анна, вона побігла нагору, до свого великого дзеркала, роздягнулася і… Довелося заплющити очі! Із дзеркала дивилася на неї вона сама, але на двадцять років молодша. Ні, навіть не вона сама — це була жінка її мрії, така, якою б Аді хотілося бути — із повними красивими грудьми, з тонкою талією… Але ноги… Оті її товсті ноги анітрохи не змінилися. І волосся менше не стало. Наче навіть його трохи побільшало. А темний трикутник між стегнами збільшився, густо закучерявився і виліз поза те, що називають «межами бікіні». Іншим разом допомогла б бритва, але Робі суворо заборонив торкатися заповідного лісу. Але ж це навіть красиво. Це на любителя.
Підійшла ближче, щоб роздивитися до пуття обличчя. Вивчала кожну рисочку, кожну колишню зморщечку відшукувала — і не могла знайти! Личко стало немов яєчко — підтягнулося підборіддя, зникли складки, які вже закарбував час наче навіки, шкіра натягнулася, волосся стало блискучим, густим і… і чорним! Вона не могла пригадати, щоб хтось фарбував її коси. Так, чиїсь руки, можливо, і не руки Робі робили щось із її волоссям, але фарбувати?
Колір волосся став таким, яким був у молодості, ще до того, як вона почала фарбуватися під платинову блонді. Воно теж наче помолодшало — перетворилося із сухого пожмаканого нескінченним фарбуванням на свіже, пружне, заблищало…
Торкалася себе — і не вірила, що це вона. Він справжній чарівник, цей Робі. Справжній чарівник і… О, який мужчина… Заплющила очі, повернула собі частинку того відчуття огорнутості його руками і знову застогнала тихо від майже спазму, майже болю десь у глибині її глибин, отам, де пульсувала якась судинка, що прокинулася зі сну, ожила і навіть трохи заважала. Три дні не приймати ванну… А навіщо? Їй зовсім не хотілося змивати із себе це чудо, цей бальзам молодості, і ще — дотик, дотик його чарівних рук… рук… рук…
Розділ XVI
Місяці в тюрмі, спершу нестерпно довгі, промайнули швидко.
Все пізнається в порівнянні, і те, що здавалося б одразу після арешту жахом, нині, після страшного досвіду Кам’янецького каземату, виглядало майже нормально. Прикарпатська тюрма не знала нічних катувань. Коли першого дня в’язні почали готуватися до сну, Роман за звичкою почав шукати, що б ото напхати у вуха.