Є ще один спосіб — поставити етап навколішки. Це навіть більш для приниження, аніж для профілактики втечі. Але такий спосіб більше полюбляють у Росії. Для українців встати навколішки — це для молитви: глянув у небо, перехрестив лоба, і стій, проказуй «Вірую» скільки встигнеш до нової команди, ото й усієї біди, галичани в молитві приниження не відчувають. Навіть не цікаво. А от колишні комуністи, особливо офіцери — тих любо-дорого ставити на коліна, оце справжній кайф — ох, як їм болить приниження, ох, як їм, білогвардійцям, юнкерам і поручикам, що по кадетських корпусах вчилися, гірко колінкувата! А вже тим полковникам і майорам, що звикли командувати, а тим офіцерам, що фронти пройшли — ох, як їм, тим, що кулям не кланялися, ставати на коліна — в болото, в багно, в потоптання гідності…
Їх змусили майже бігти. Гуркіт черевиків та чобіт — глухий, ритмічний, відлунював вузенькими вуличками. Гавкали собаки, перегукувалися конвоїри. Не голосно. Щоб не зчиняти зайвого шуму, не привертати уваги. Але місто все одно не спало. То тут, то там за парканами, сховавшись від ока тюремників, визирали, виглядаючи своїх, матері, дружини, сестри. І лунало стиха: «Степане! Васильку!»
Пролунало й рідне: «Ромасику, синочку!» Якусь секунду бачив рідні обличчя — мама, тітка Стефця. Це вона кричала «Ромасику!» Звідки знали, що їх поведуть саме сьогодні? Чи виглядали їх щоранку? Ні, мабуть, знали, бо перед етапом дозволили передати теплі речі в дорогу.
Мама. Цьоця… Батька не побачив. Чи здоровий? А раптом… І не стримався, гукнув: «Де тато?» І почув: «Удома. Здоровий!» Перший удар прикладу конвоїра разом із «Малчать!» влучив у праве плече. Від другого захистив дядько Василь, підставивши свого клумака. Роман майже не відчув болю. Щастя від того, що батько звільнений, здоровий, удома, заполонило серце. Батько не дасть синові пропасти. Це ж, мабуть, його стараннями — і термін не максимальний, і не «вища міра». Це ж, мабуть, батько виробив нову метрику, сам здогадався, чи порадив хтось, переробив дату народження, як синові Івана Стецюка, навіть число те саме. Тому й пішов Роман «по малолітці», тому й термін такий «дитячий». Надія на звільнення — от що тримає сильніше за будь-які вітаміни.
Їх змусили майже бігти, але навіть отак бігцем Роман все одно встиг виловити оком гілочку верби, на якій викльовувалися клейкі світло-зелені молоді листочки, і дах рідної гімназії, а вже надихатися, надихатися найсолодшим, найсоковитішим повітрям у світі встиг, мабуть, на всі етапи. Так хотілося видихати, вичистити, виштовхнути з легенів отой задушливий сморід тюремної камери, однаковий чи не в усіх в’язницях світу.
Десь там, у в’язниці, залишилася Орися. Куди її? Може, випустять, — жевріла марна надія. Може, зустрінуться вони десь там, далеко. Яких тільки випадків не буває у тих табірних далях!
Як їй, ніжній, добрій, тендітному земному ангелу, переносити оті переповнені камери, допити, можливо, катування? Ні, вони не можуть застосовувати тортури до жінок, це неможливо! Звісно, жінок не б’ють, заспокоював себе. Уявити, що його Ориславу може бодай пальцем торкнути якийсь із отих охоронців, було понад його сили. Якби таке сталося на його очах — мабуть, кинувся на кривдника й убив би, задушив би голими руками. Роман відчував у собі зараз стільки ненависті, стільки готовності мститися за оті приниження, свої власні, своїх друзів, що тамував цю хвилю, переконував себе, що такі почуття не гідні доброго християнина, яким виховував його батько.
Вагони, оті пофарбовані у темно-червоний колір «телячі» теплушки, стояли далеко від вокзальної товкотнечі, десь між станційними спорудами.
— Садісь!
І вони знову повалилися на холодну землю отак по п’ятеро під руки, як тупали рідними вулицями. Довкола — ланцюг наглядачів із собаками, готовими кинутися за першою командою.
Поруч опинився Степан Стадник, товариш по фельдшерській школі:
— Тобі скільки припаяли?
— П’ятнадцять плюс п’ять.
— А мені — четвертак… Поглянь, бачиш, що на вагоні написано — «Скоропортящієся продукти». Що за сміхота?
— Правильно написано, сину, — пробурчав стиха дядько Василь. — Ми ж і є «скоропортящієся». Скоро, скоро спортимося, хлопці, не всі доїдуть. Ех, дорога…
— Ра-азговорчікі! Малчать! — почув конвоїр.
Отут, між якимись пакгаузами, подалі від людських очей, почалася погрузка. Звісно, ніхто не повинен бачити отой товар, оті живі «скоропортящієся продукти». Заштовхували стільки, скільки зміг прийняти вагон.