— Та досить уже! — гукали зсередини. — Дихати не можна!
— Нічаво, теплеє будет, — відповідав конвойний і штовхав прикладом іще одного, іще.
Отут пригадав Роман із майже вдячністю науку отого провокатора, з яким їхав у «курортному» етапі до Прикарпатська, в теплушці займати верхні нари.
— Степане, давай нагору, отуди, до віконця.
— А не зависоко? Не замерзнемо?
— Зате не задихнемося! Весна!
Як важливо, виявляється, вчасно зорієнтуватися і, користуючись молодістю та силою, зайняти краще місце! Поки старші воювали за нібито зручні нижні полиці, куди набилося стільки людей, що й не дихнеш, Роман зі Стефком лаштувалися в довгу дорогу на верхніх нарах. Після задухи в камері, після замкненого простору, в якому кожен сантиметр доводилося відвойовувати у ближнього, етап здавався відносною волею, а табір — майже райським місцем.
— Нічого, якось перебудемо. Все краще, як у чотирьох стінах! Он і повітрям дихнути можна, і світ побачити! — шукали щось добре у новому ув’язненні — на колесах. — А приїдемо на Колиму — будемо працювати. Ну то й що, що конвой — простір, свіже повітря, природа!
Як сміявся б кожен, хто вже там побував, із цих юнацьких наївних сподівань! Та повторники 1949-го, так називали тих, кого ув’язнили після закінчення десятилітніх термінів «набору» 1937-го, ще не пішли по знайомих етапах, і нікому було розповісти хлопцям, що їхні страшні спогади про тюрму виявляться потім найприємнішим, що випало на їхню долю. Як добре — не знати…
А зараз світ здавався майже прекрасним — позаду арешт, принизливі допити, жорстокі катування, страх перед слідчим. Перед запитаннями, на які не було відповідей. Не треба більше боятися ночі, не треба знов і знов повторювати подумки казочку про цигана, її можна забути. Все визначилося — ти винен, ти засуджений на певний термін, ти — ворог народу, і в найближчі двадцять років нічого не можна змінити. Цей вагон із написом «Скоропортящієся продукти» повезе тебе далеко-далеко від рідної землі, у чужий край. Кілометри рідної землі невблаганно тікають з-під коліс потяга, і ти побачиш її майже сорокарічним. Із цим нічого не можна вдіяти, і тобі залишається тільки змиритися і навчитися жити у новому світі, до якого тебе засуджено. Навчитися ловити бодай крихітні вигоди, бодай мізерні задоволення, бодай мікроскопічні шанси подовжити своє життя і зробити його трішечки стерпнішим.
Після майже року замкненого світу камери з повною відсутністю зовнішніх вражень, цей майже тюремний, та все ж інший, відмінний за суттю своєю пересувний конгломерат людських доль і характерів давав якусь нову поживу молодому, стомленому одноманітністю мозкові, і кожен струмінь повітря, який вдалося вловити з вузенького загратованого вікна під самим дахом вагона чи вузької щілини під дверима, де наглядачі залишали шпарку, не намертво загвинчуючи довжелезної залізної штаби, кожен звук звичайного цивільного життя — гавкіт собаки, щебет пташки, дитячий плач — ставав подією, свідчив про те, що життя за гратами не припинилося, щось відбувається, триває, продовжується. І це давало надію на повернення.
Перша ніч минула майже казково — нашепотілися зі Стефком удосталь, говорили. Виговорювалися, тепер можна було розмовляти відверто — слідство позаду, твоя вина доведена, термін визначено, і якесь дивне полегшення від цього опанувало хлопцями.
Життя на етапі мало й невигоди, до яких необхідно було звикнути: часті зупинки, іноді просто в чистому полі, коли в’язнів висаджували і перераховували, а вагон за той час ретельно перевіряли, обстукуючи кожну дошку спеціальними дерев’яними молотками на довгих ручках, цим же молотком кожний «порахований» діставав по плечах, здираючись у вагон, а той, хто барився чи не мав сили, діставав двічі, а то й з десяток разів. Навіть уночі будили і влаштовували перевірки — зганяли всіх в один кінець вагона, а інший обстукували. Отими самими молотками на довгих ручках перелічували й «скоропортящієся продукти» — товкли по чому попало.
— Чого це вони стукають? — здивувався Стефко першого разу.
— А раптом ти, сину, дошку перегриз, дірку зробив, щоб утекти! — пожартував дядько Василь і зовсім не погрішив супроти правди — бували випадки, коли в’язні випилювали дошку в підлозі і вислизали через отвір на рейки.
— Чим би я її перегриз? Ото хіба зубами! — засміявся Степан. — 3 металу — хіба ложка й миска!
Ложки, миски й кружки пильнували як великої цінності.
Цілою бідою був брак води. Воду давали вранці — по триста грамів на брата — і хоч пий її, хоч їж, хоч умивайся. Кожна ложка була на рахунку, кожен ковток — золотим. Найбільше страждав пан учитель Петелицький — дружина дала йому із собою гарне порцелянове горнятко, яке розбилося першого ж дня, і він благав то конвой, то кожного у вагоні — дайте якусь посудину, дайте пити!