— Не отримує? — уточнив Степан.
— Чому ж ні? Отримує, і навіть має право купити додатковий хліб, але сил витрачає стільки, що і це не допомагає. Економте сили, працюйте якнайменше, шукайте будь-якого приводу, щоб «припухнути», «прокатуватись».
— Не слухайте його, хлопці, це — антирадянська агітація! — обізвався знизу Тищенко. — Нам довіряють розвивати економіку Далекого Сходу, а він — контра недобита!
— За що й сиджу! — підтримав колишнього однопартійця Микола Петрович. — Всі ми тут однакові, всі — контра. І поки що справді недобита… А таких, як він, — зашепотів, показавши очима вниз, — Північ добиває першими. У нього два шляхи — або проб’ється в бригадири і почне своїх же мордувати, або полізе в передовики — там йому і смерть ще до першої зими. Такі в тайзі не виживають.
— Які? — перепитали хлопці. Вони вже зрозуміли, що кожне слово може нести крихту порятунку.
— Отакі здоровенні. Першими йдуть… Пайка, вона для всіх однакова, без урахування зросту. А чим вища людина, тим більше їй треба калорій. На кілограм ваги, на сантиметр зросту, як там по медицині? У нашому першому етапі були латиші — революційні латиські стрільці колишні. Всі загинули. Високі, кремезні, красиві хлопці були. І добрі, спокійні. А тут виживає тільки злий. І той, хто сам себе не мучить оцими переживаннями зайвими — за що ж мене, отакого комуніста, який так служив партії, за що мене?
— Ну, це не про нас, Степане, — підморгнув другові Роман. — Ми знаємо, за що сидимо. І злості в нас на усіх вистачить.
— І за що ж це вас, майже дітей? Невже і пацанів почали забирати? — озирнувся по вагону, де половина — молоді хлопці, Микола Петрович. — У наші часи брали комуністів, зі стажем, із заслугами перед партією.
— У нас також є заслуги перед вашою партією, — тихенько шепотів Степан. — У нас із ними свій рахунок.
— Та що ж поганого вам партія зробила? Ну, є, звичайно, окремі перегиби на місцях, через які страждають люди, але ж партія? — ще не до кінця переборов Микола Петрович свою свідомість комуніста. — Це ж наша з вами партія, наша батьківщина, вона дала нам нове життя, освіту, наша армія захистила вас від німців. Якби не радянська армія — сиділи б ви, бандерівці, під німецькою окупацією! А ми вас звільнили!
— Звільнили? Дякуємо за таке звільнення! — зашипів Степан. — Бач, які ми вільні! Можемо вільно їхати аж на Колиму! Всю нашу гімназію вже вивезли, нікого не залишилося.
— Хлопці, ви тихіше… — пожалів хлопчаків досвідчений табірник. — У вагоні ж сексоти їдуть.
— Ні, у нас таких немає! Наші люди не такі! — не повірив Роман.
— Ех, хлопче, який ти ще наївний… Нічого не тямиш… При кожному ешелоні їде особіст. І кожен з них має своїх людей у кожному вагоні — своїх «секретних сотрудніків». Сидять, слухають, хто про що говорить. А потім — глянь, ще до табору не доїхав, а вже новий строк…
— Не може бути! — обурився Роман.
— Діти-діти… — показав довгі, розхитані цингою зуби, що стирчали в усі боки і висувалися наперед, як у коня, Заліванов. — Посидиш з людиною — дізнаєшся, яка вона насправді. Тут кожен за себе. Ніхто тобі безкоштовно нічого не зробить. Якщо обіцяють, а взамін нічого не просять — знай, це підстава, це тобі лаштують пастку. Тут закон — тайга. Підете на зону — побачите справжню Колиму. З урками познайомитеся. Це у вас тут поки що таке товариство — всі свої. А пересилка вам покаже, хто господар тайги, — блатні. З ними можна тільки по-вовчому. Це не люди.
— Не може такого бути, щоб у людині не залишилося нічого людського! — не дуже переконано спробував заспокоїти себе самого Роман.
— Може. У них свій світ, свої закони — понятія. Розуміють тільки силу.
— То що ж, нікому не вірити?
— Вірити можна тільки собі. Навіть кращому другові не вір. Справжній голод робить з людина звіра. Це на волі, в теплі, на маминому супчику можна розповідати казки про благородних лицарів. А тут за пайку хліба продадуть кого хочеш. А за шматочок масла завбільшки як сірникова головка — брат продасть брата.
— Ми не такі, правда, Степане? — Роман потиснув руку друга. — Ми — інші, ми не зраджуємо своїх! «Буду гідним побратимом у бою та в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї» — так сказано у нашій присязі!
— Ех, романтики… Вчити вас іще та вчити… Це ж, мабуть, і мій син зараз вашого віку, — ледве стримав зітхання. — Я теж вчив його честі, порядності. А вас вчу — як вижити. Вижити. Вижити! За будь-яку ціну!
— За яку? — перепитав Роман. — Що це значить — за будь-яку? Ціною зради, ціною смерті своїх товаришів? Такого життя мені не треба!