— Хіба я сказав «ціною зради»? Ні, сину, це не так. Людиною треба залишатися всюди. І в тюрмі також. Але вижити треба. Вижити.
«Я виживу. Я неодмінно виживу. Я — останній Смереканич!» — згадував батькові слова Роман.
— Вижити. І не втратити людського обличчя, людської душі. Зрозуміти, що у наших нещастях винні окремі люди. А партія — не винна, батьківщина — не винна! І батьківщину не можна ненавидіти.
— Не можна. А ми її, Україну, — любимо понад усе. І за неї готові на смерть. Але ж батьківщини у нас різні, пане Миколо, — шепотів Степан, у запалі суперечки не дуже допильновуючи, що цей шепіт можуть почути чужі, ворожі вуха. — Ваша батьківщина — Радянський Союз. А наша — Україна.
— Та про що ви, хлопці! Це тепер — одна держава! І Україна — всього лише частинка нашої неозорої батьківщини!
— Таки правда — неозорої, — пробурчав Роман. — Їдемо-їдемо, а їй ні кінця, ні краю. Мабуть, багато людей треба, щоб дати раду з таким господарством. От нас і везуть. Скоріш би вже! Набридло — вагон, нари…
— Ех, діти-діти! — знову зітхнув досвідчений табірник. — Скоро вам ця теплушка здасться раєм, найкращим місцем із усіх! І холоду ви тут справжнього не знаєте, і на роботу не ганяють…
— Все одно набридло, хай би вже…
Яким би недосяжним не здавався край землі, яким неозорим не був нерушимий союз, якими далекими Владивосток і Хабаровськ — криваво-червоний вагон таки дістався отого краю суші. Далі — вода. Ще далі — Сахалін, а там, за Охотським морем — Магадан, столиця колимського краю як співалося у пісні, яку любив мугикати Микола Петрович.
— Вихаді! — кричали конвойні.
Хлопці збирали своє манаття. Здавалося так трохи цих привезених з дому, заношених, але ще цілком добрих, придатних домашніх речей, а як візьмешся пакувати — клунок виходить.
Не обійшлося без травм. Відвиклі від фізичних вправ після майже непорушного сидіння у вагоні, в’язні незграбно стрибали з високого вагона, який ще й стояв на крутому насипу.
— А мать твою! — скотився Дмитро Тищенко.
— Встать! Вставай немедленно! — товк його прикладом по спині конвойний. Товк, щоправда, без особливого натхнення, бо цей добре знайомий за час етапу зек не виглядав на порушника дисципліни. Скоріш за все, щось із ногою.
— Нога! Нога, зламав, мабуть! — стогнав Тищенко.
— От вашу мать! — вилаявся начальник конвою, що вже прибіг на місце події. — Лікар в етапі є?
— Є! — відгукнувся Роман, не чекаючи, коли знайдуть справжнього лікаря. — Зараз подивлюся. Хай покаже ногу.
Тищенко розмотав портянку. Для огляду худої, із самих кісток, ноги рентгену не знадобилося.
— Вивих, — упевнено оголосив діагноз. — Тримайте його, хлопці…
Роман згадав, як це робив батько, як самому колись довелося під його наглядом вправляти подібний вивих. Нічого складного.
— От і все. Давай шарф, перев’яжу. Але потрібна імобілізація.
— Яка така мобілізація? — підозріло скривився конвоїр.
— Йому не можна наступати на хвору ногу, — пояснив.
— Ну, у нас тут не курорт, на курорт поїде в Сочі! — заіржав, мов ситий кінь, начальник конвою. — Дійде. А не дійде — то… дійде… Ги-ги-ги!
Дійти — мало тут подвійне значення. А «доходяга» — був отой, хто «доходив». Тобто помирав.
— А ти молодець, зразу видно — доктор. А я думав — молодий. Тобі скільки, років тридцять. Не більше?
Роман ледве не бовкнув — «Які тридцять? Дев’ятнадцять мені, дев’ятнадцять!» Та пригадав, що за документами йому щойно вісімнадцять виповнилося, а на момент затримання ще й того не було. Він півроку не бачив себе у дзеркалі. Думав, що то лише Степан виглядає на постарілого передчасно дядька, отакого молодого дідуся. Виявилося, і він сам не кращий.
— Не більше. Не більше, — підтвердив, анітрохи не збрехавши.
Який же це «доктор», якому ще й тридцяти немає?
— Молодець, молодець, Романе, тримайся за медицину чим тільки можеш! Лєпіла тут — перший чоловік!
— Хто? — не зрозумів Роман.
Лєпіла — лікар по фені, — укотре ліквідував їхню «дрімучу безграмотність» Микола Петрович.
Цей піший етап від станції до зони видався особливо важким, бо за довгі тижні вимушеної нерухомості ноги відмовлялися служити навіть їм, молодим і здоровим. За час перебування в тюрмі у багатьох зносилося взуття, і люди чалапали по весняних калюжах майже босі. Роман знову й знову дякував мамі за те, що спакувала в дорогу ще й добру пару міцних черевиків.
— Нам, хлопці, пощастило, — продовжував розповідати про їхнє особливе везіння Микола Петрович. — В хороший етап попали, весняний. Зимові етапи — убивчі, смертні. Часом половина в останньому вагоні плацкарту купує.