Хлопці розуміли, про що він. В останній вагон скидали мертвих. Конвой повинен здати всіх за рахунком — кількість «продуктів» повинна співпадати. А «іспортівшиєся» — в останній вагон.
— Літні етапи також не кращі — спека, задуха, комарі сибірські, на верхніх нарах повітря так розжарюється, що кров закипає. А нам пощастило — не холодно, не жарко. Отак би далі.
— А далі куди?
— Далі — зона. Ваніно. «Я помню тот Ванинский порт и скрип парохода угрюмый, как шли мы по трапу на борт в глубокие мрачные трюмы…» — затягнув знайому пісню колимських каторжан Заліванов.
— Море? Ніколи не бачив моря! — обізвався Степан.
— Побачиш! І погойдаєшся на морських хвилях донесхочу! До Магадана — днів шість-сім морем, а то й усіх десять. Але зараз нас іще не повезуть — на Охотському морі в травні ще крига.
— А що, зимою не возять?
— Чому ні? Колимські табори потребують поживи цілий рік. Але зимою потрібен криголам. Тут у них був «Красін», пробивав дорогу в льодах для пароплавів. Як тепер — не знаю.
— «Красін»? Отой героїчний «Красін», про який стільки говорили?
— Він, він…
— Ото героїзм — зеків по таборах возити.
— Так от навіщо советам криголами! — криво усміхнувся Степан.
— Ви оп’ять антисовєтчіну розводите? — зашипів, накульгуючи і спираючись на плечі двох в’язнів Тищенко. — Ну, чекайте…
— А що, особісту настукаєш? — насміхався Степан. — Романе, це тобі буде подяка за вправлену ногу! Гонорар!
Та попри втому від довгого шляху Роман таки встиг надихатися отим повітрям моря, насиченим йодом, і ще якимись незнаними пахощами свіжості, такої жаданої після казематного та вагонного смороду.
Зона — майже правильний квадрат, розділений на дві частини — ліворуч — сім рядів бараків по п’ять у кожній «вулиці», праворуч — будинки, мабуть, для обслуги — там навіть щось подібне на парк чи садочок.
Тут на них чекали нові зустрічі.
Розділ XVII
У лікарні все трапляється саме тоді, коли поспішаєш, і тобі ніколи займатися різними дрібницями. Кардіологія взагалі штука ургентна, невідкладна — то тиск підскочить, то серце прихопить. І ніхто не звертає уваги на те, що робочий день лікаря скінчився, що його чекають у дуже важливому місці.
— Адо Адамівно, у Дубчака зміни на ЕКГ. Гляньте…
— Надіє Дмитрівно, а які запитання викликає у вас ця стрічка? Тут класика — самі бачите, — хотіла відкараскатися Ада.
Але Надюша, як її всі тут називали, не дала зняти халат і піти:
— Його треба оглянути і призначити лікування консиліумом! Пацієнт лікується вже тиждень, а покращення немає! Ну, будь ласка, підійдіть до нього, Адо Адамівно…
Після кількох випадків, коли лише візит завідувачки, лише огляд хворого полегшував його стан, у відділенні утвердилася думка, яку пацієнти передавали один одному — завідувачка «щось має у руках», і це «щось» допомагає.
— Гаразд, — змилувалася Ада, — але у мене обмаль часу. А хто це такий, ваш Дубчак? Щось прізвище знайоме…
— Колись працював у міліції. Майор! А тепер на пенсії, здоров’я підводить. Влаштувався в якусь охоронну структуру, а тут — знову серце.
Аді не знадобилося багато часу, щоб пригадати, де саме вона бачила сивого чоловіка із залишками вроди колишнього «дамського хижака» — це ж задля цього «лицаря без страху і докору» вона розлучилася з Ярославом! Це ж за нього хотів віддати донечку заміж татко! Це ж його, красеню підтоптаному, не сподобалися її ноги! О, вона добре пригадувала ці очі, цей красивий рот, що тоді кривився у зневажливій усмішці, яку навіть не завдав собі праці приховати! Ну що ж, любий, тепер ти у мене посмієшся, любителю струнких і довгих нижніх кінцівок…
— Що з хворим, Надіє Дмитрівно? — офіційно, нічим не показавши, що упізнала колишнього претендента на руку і серце, звернулася до лікарки палати.
— Підозра на інфаркт. Лікування не дає того ефекту, на який ми сподівалися.
«Підозра на інфаркт? — подумала Ада. — Та ні, тут не підозра, тут він, рідненький, і є. Або зараз буде.»
Торкнулася пульсу… Ще раз глянула на стрічку ЕКГ.
— Переводьте в реанімацію. Негайно. На каталці.
Хворий застогнав. Глянув на Аду, наче щось пригадуючи:
— Адо… Адочко, ви мене не упізнаєте?
— Ні. У мене багато пацієнтів, я не можу пам’ятати усіх, — офіційно «відморозилася» Ада.
— Але ж ми…
— Вам не можна хвилюватися, Дубчак. Спокійно. Все буде гаразд, — сухо кинула, виходячи з палати.