Ага, буде гаразд! Аякже! Не буде, не буде гаразд! При таких змінах в кардіограмі не буде. І я не хочу, щоб було гаразд! Не хочу! Ти принизив мене! Ти зробив мене нещасною, ти посмів мене зневажити! Виходячи з палати, кинула погляд, наче ніж.
— Чого ви чекали, Надіє Дмитрівно? Чому не показали хворого учора, чи три дні тому? В реанімацію його!
— Але ж у них немає місця!
— А мене це не обходить. Мене обходить, щоб пацієнт не помер у нас у відділі! Ідіть, просіть, домовляйтеся, як там собі хочете!
І роздратовано грюкнула дверима кабінету, залишивши розгублену лікарку посеред коридору. Охолонувши, набрала номер завідувача реанімації:
— Ну, для мене особисто, будь ласка, візьміть… Чому аж тепер? Ну, буває так — лікуємо, лікуємо, а ефекту немає. А може й не діагностували вчасно, а може…
Визирнула в коридор:
— Я домовилася, везіть, пишіть перевідний епікриз. Історію дайте, я підпишу переведення.
— Дякую вам, дякую, Адо Адамівно! — розцвіла молоденька лікарка, яка ще й досі переживала кожне ускладнення, кожне погіршення стану хворого, наче власну трагедію.
Ні, робота заважає, так неможливо — розриватися між важливими і приємними справами і цими інфарктами, гіпертонічними кризами, емоціями хворих, відсутністю місць у відділі. Мала рацію пані Аріадна, потрібно звільнятися.
Рожева машинка, така ж зграбна й акуратна, як господиня, відгукнулася приємним посвистом, вимкнувши сигналізацію. Вони разом чудово виглядають — машина і жінка за кермом! Підсвідомо Ада навіть почала одягатися в рожеве, утворивши з машиною одну кольорову гаму, наче вона була її аксесуаром, як сумочка чи туфлі.
Увімкнула кондиціонер. Літо цього року знову спекотне. Але її це майже не стосується — в будинку прохолодно, він збудований так, що зберігає узимку тепло, а влітку прохолоду, не те що теперішні панельні курники. В машині — кондиціонер. У тих магазинах, куди вона ходить — також. Лише на роботі, у цій круговерті людського болю, до всіх мук — іще й спека, задуха, парко, нічим дихати. Отуди б, у кожну палату, по кондиціонеру!
Але думки про роботу ще крутилися в голові до першого світлофора — потім зникали, і не турбували аж до ранку.
Є на світі справи і цікавіші, і важливіші, і приємніші, аніж оті нескінченні скарги, зубці кардіограм, суперечки з колегами, низькі поклони головному лікареві…
До чергового візиту в «Бутон» залишалося чимало часу, а от Аліночка вже, мабуть, зачекалася.
— Мам, ну, де ти так довго? — пробурчала дочка, влаштовуючись на передньому сидінні. — Поїдемо до Оксани?
— Ні, спершу купимо тобі нові босоніжки, жовті, до вчорашньої спіднички, потім — до Оксани, а потім я відвезу тебе до Володимира Івановича.
— І зачекаєш?
— Ну, ти ж знаєш, у мене обмаль часу, донечко. І невідомо, скільки часу тобою займатиметься стоматолог. Ось тобі гроші на таксі, додому дістанешся сама.
Звісно, Алінка надулася, але тільки на одну хвилину — попереду нові магазини, нові покупки, а стоматолог Володимир Іванович, який доводить її зубки до світових стандартів — це так, привід покомизитися. Не така вже вона маленька, щоб до лікаря водила мама за ручку!
Привід ображатися у дочки є, і цілком реальний. Зараз, коли у неї стільки грошей, Ада відчула, що ніби хоче відкупитися від дочки цими новими туфельками і босоніжками, від яких умлівали однокласниці. Дочка чомусь перебазувалася в її серці на сходинку вниз, як не боляче було в цьому зізнаватися. А на перше місце вийшло оте її нове життя — зустрічі з Робертом Олександровичем, її нові обов’язки, знайомства…
О, ці візити у «Бутон»… Від однієї думки про те, що там відбуватиметься, серце тьохкало і переміщувало стукіт у таке місце, що не має стосунку до кардіології. Скоріш то парафія доброї й давньої колєжанки Ери. Ада вже знала, що ці запаморочливі сеанси із Робертом Олександровичем — ексклюзив. Це — тільки для неї. Чудодійний бальзам, що повертає годинник часу навспак, — також тільки для неї. Це щось особливе, не для бізнесу, а для єдиної обраниці долі, якій доручено опікуватися життям і смертю міста, опікуватися вічністю, і тому їй став доступним дар вічної молодості — такою ж вічно юною була пані Аріадна. Закони часу не владарювали над її тілом. А цей дар — найдорожчий з усіх.
Ада намилуватися не могла собою — ця свіжа, дівоча шкіра, це відчуття юності і польоту, ці очі молодої, вічно молодої, хоч і досвідченої жінки… Як легко стало їй роздягатися під прискіпливим чоловічим поглядом — юна, вродлива, бездоганна!
Бездоганна? Неприємно шкрябонуло по серцю — ноги… Ноги залишилися такими ж важкими й грубо тесаними. І волосся на них не поменшало, скоріш навпаки…