– Уявлення не маю. Думаєш, я вчив ботаніку? Я не збираюся стати архіваріусом, тож мені це не потрібно.
– Отже, тобі потрібно тільки знати, як убивати демонів?
Джейс подивився на Клері й посміхнувся. Він був наче золотоволосий ангел з картини Рембрандта, якби не диявольська посмішка.
– Точно. – Він щось витягнув з пакета і простягнув їй. – А також особливо добре мені вдаються підступні канапки з сиром. Спробуй.
Клері ледь всміхнулася й обережно присіла навпроти. Після довгих днів виснажливої спеки кам’яна підлога оранжереї приємно холодила босі ноги. Джейс витягнув із пакета яблука, плитку шоколаду з родзинками і горіхами й пляшку води.
– Непогано, – захоплено вигукнула Клері.
Хоча сир став трохи липким від тепла, канапка виявилася смачною. З однієї з численних кишень Джейс дістав ніж із кістяним руків’ям і таким великим лезом, що можна й ведмедя вбити. Він почав нарізати яблука на вісім скибок.
– Це не святковий торт, – сказав Джейс, простягнувши Клері скибку яблука, – але все-таки краще, ніж нічого.
– Я і такого не очікувала. Тому дуже дякую! – Клері відкусила шматочок. Яблуко було зелене, проте смачне.
– Не можна залишатися без подарунка на день народження! – Джейс чистив друге яблуко, і з-під його ножа звивалася довга тонка стрічка яблучної шкірки. – Дні народження мають бути особливими. У мій день народження батько дозволяв мені робити що завгодно.
– Взагалі все-все? – Клері засміялася. – І що ж ти бажав?
– Ну, коли мені було п’ять, я захотів скупатися в спагетті.
– І тато, звичайно, заборонив тобі?
– От, власне, ні. Дозволив. Він сказав, що це не дуже дорого, то чому б ні, якщо я справді цього хочу. Він наказав прислузі набрати у ванну окропу і покласти туди спагетті. А коли все охололо… – Джейс знизав плечима, – я туди заліз.
«Прислуга?» – промайнуло у Клері в голові. Але вголос вона сказала:
– І як все пройшло?
– Було слизько.
– Ще б пак. – Клері спробувала уявити маленького Джейса, що зі сміхом борсається по вуха в макаронах, але не змогла. Без сумніву, Джейс ніколи не сміявся, навіть у п’ять років. – А ще що ти просив на день народження?
– Здебільшого зброю. Цим я тебе не здивую. І книжки. Я багато читав.
– Ти не ходив до школи?
– Ні, – повільно промовив він, не бажаючи обговорювати цю тему.
– А друзі…
– У мене не було друзів, окрім батька, – перебив він. – Більше нікого я не потребував.
Клері витріщилася на нього:
– Жодного друга?
Джейс спокійно витримав її погляд.
– Вперше я побачив Алека, коли мені було десять. Вперше я зустрів однолітка, і він став моїм першим другом.
Дівчина відвела погляд. Вона пригадала прикрий випадок з Алеком, те, як він дивився на неї, говорячи про Джейса: «Він би такого не сказав…»
– Не треба мене жаліти! – Джейс майже вгадав її думки. Клері справді жаліла, однак зовсім не його. – Батько дав мені найкращу освіту. Він показав мені весь світ: Лондон, Санкт-Петербург, Єгипет. Колись ми багато подорожували. – Очі Джейса потьмяніли. – Я ніде не був після його смерті. Окрім Нью-Йорка.
– Щасливий, – вимовила Клері. – А я взагалі жодного разу в житті не вибиралася за межі штату. Мама не пустила мене навіть на шкільну екскурсію у Вашингтон. Тепер зрозуміло чому.
– Боялася, що ти очманієш? Побачиш демонів у Білому домі?
Клері відкусила шматочок шоколаду:
– У Білому домі є демони?
– Та ні, я пожартував, – всміхнувся Джейс. – Гадаю, що нема. – Він знизав плечима. – Інакше їх обов’язково помітили б.
– Мабуть, мамі просто хотілося, щоб я була поблизу. Після смерті тата вона дуже змінилася.
Слова Люка луною зазвучали в голові Клері: «Ти сама не своя відтоді, як це трапилося. Але Клері – не Джонатан».
Джейс запитально глянув на неї:
– Ти пам’ятаєш свого батька?
Дівчина похитала головою:
– Ні. Він загинув до мого народження.
– Добре тобі: ти за ним не сумуєш.
Було б жахливо почути ці слова від когось іншого, але в голосі Джейса вчувався не сарказм, а болюча туга за власним батьком.
– Це не зникло? Тобто ти часто сумуєш за батьком?
– А ти часто згадуєш маму?
Клері не хотіла думати, що мами вже немає.
– Я згадую Люка.
– Це ім’я однозначно несправжнє. – Джейс задумливо відкусив яблуко. – Я все думаю про нього: щось у його поведінці не стикується.