– На кого? – здивовано запитав Джейс. Він ніколи раніше не бачив Годжа таким.
– На свого батька, – Годж підвів очі на птаха, що чорною тінню літав над ним. – Г’юґо!
З моторошним карканням ворон кинувся гострими кігтями просто в обличчя Клері.
Дівчина почула крик Джейса, а потім були удари крил, дзьоба і кігтів. Щоку пронизав гострий біль. Клері заверещала, інстинктивно захищаючи обличчя руками.
Хтось став виривати в неї Чашу.
– Ні! – Клері щосили намагалася не розтискати пальці.
Ноги Клері підкосилися, і вона впала на підлогу, боляче вдарившись колінами. А кігті ворона дряпали її чоло.
– Досить, Г’юґо! – тихо промовив Годж.
Ворон слухняно дав Клері спокій. Її очі заливала кров, обличчя палало від подряпин.
Годж не ворухнувся, він стояв на тому ж місці, тримаючи Чашу Смерті. Г’юго, каркаючи, літав колами над головою господаря. А Джейс… Джейс лежав нерухомо на підлозі, ніби раптово заснув.
Всі інші думки вивітрилися Клері з голови.
– Джейсе!
Варто було Клері заговорити, як її щоку обпік гострий біль, а в роті відчувся присмак крові. Джейс не ворухнувся.
– Він не поранений, – мовив Годж.
Клері скочила на ноги, щоб накинутися на Годжа, але її відкинула назад невидима перешкода, тверда, як скло. Дівчина стала розлючено гамселити кулаком повітря.
– Годже! – закричала Клері і щосили штовхнула ногою прозору стіну. – Не дурійте! Коли про ваші справи дізнається Конклав…
– Я буду дуже далеко, – Годж опустився на коліна поруч із Джейсом.
– Але… – Клері немов струмом ударило. – Ви й не збиралися повідомляти Конклаву! Ось чому ви так дивно відреагували, коли я запитала про це. Вам захотілося взяти Чашу собі!
– Ні. Зовсім не собі.
У Клері раптово пересохло в горлі.
– Ви працюєте на Валентина! – прошепотіла вона.
– Не на Валентина, – він підняв руку Джейса і щось зняв з його пальця. Це був перстень, з яким Джейс ніколи не розлучався. Годж надів перстень, – але так, я працюю з ним.
Годж тричі швидко крутнув перснем. Спочатку нічого не сталося, а потім скрипнули двері: хтось зайшов у бібліотеку. Клері мимоволі повернулась. Повітря біля Годжа мінилося, як вода в променях сонця, якщо дивитися на неї здалеку. Блискуча стіна розійшлася, як завіса, і поряд із Годжем, наче з повітря, з’явився кремезний чоловік.
– Старкветере, – промовив він, – Чаша в тебе?
Годж мовчки підняв у руках Чашу. Здавалося, він позбувся волі: чи то через страх, чи через захоплення. Клері завжди вважала Годжа високим, але тепер він згорбився і став нижчим.
– Мій пане Валентине, я не чекав на вас так швидко.
Валентин. Він уже не нагадував вродливого юнака зі світлини, але очі залишилися чорними. Клері не очікувала побачити обличчя стриманої, закритої людини. Це було обличчя священика з сумними очима. На тлі чорного костюма яскраво світилися білі шрами на зап’ясті – ознаки багаторічного використання стила.
– Я попереджав, що з’явлюся через портал, – Клері вже десь чула цей звучний голос. Дивно. – Ти сумнівався в моїх словах?
– Просто я думав, що ви пришлете Блеквелла або Пенґборна.
– Пришлю їх забрати Чашу? Я не дурний? Не варто зайвий раз їх спокушати, – Валентин простягнув руку, і на його пальці блиснув такий самісінький перстень, як і у Джейса. – Віддай Чашу.
Але Годж швидко забрав руку.
– Спочатку виконайте обіцянку.
– Спочатку? Ти не довіряєш мені, Старкветере? – Валентин саркастично посміхнувся. – Гаразд, угода є угода. Твоє прохання трохи мене здивувало: виявляється, ти втомився просто спостерігати за життям інших. Хоча на поле бою ти теж не рвався.
– Ви не уявляєте, як це – жити в постійному страху, – Годж важко дихав. – Весь час боятися…
– Так, не уявляю, – сумно вимовив Валентин, дивлячись на співрозмовника з жалем і зневагою. – Якщо ти не збирався віддавати Чашу, навіщо ж викликав мене?
Обличчя Годжа спотворилося.
– Нелегко зраджувати свої переконання і тих, хто тобі довіряє.
– Ти про Лайтвудів чи про їхніх дітей?
– І про тих, і про інших.
– Лайтвуди… – Валентин простягнув руку до мідного глобуса, що стояв на письмовому столі: довгі пальці намацували рельєфні контури континентів і морів. – Хіба ти їм чимось зобов’язаний? Вас мали би покарати однаково. Якби не зв’язки у Конклаві, Лайтвуди не уникли б прокляття. А так ніхто не обмежив Лайтвудам свободи пересування, вони спокійно ходять під сонцем, як звичайні люди. Їм не заборонено приїжджати додому. – Валентин навмисно виділив останнє слово. Його палець зупинився на глобусі. Клері знала, що там знаходився Ідрис.