– Годже, – тихо сказала Клері. – Валентин сказав, що скоро Джейс приєднається до свого батька. Але батько Джейса помер! Що ще це може означати?
– Це складно. Ти не зрозумієш, – відповів Годж, не відриваючи очей від паперу.
– Я розумію достатньо, – гіркі слова обпалювали Клері язик. – Розумію, що Джейс довіряв вам, а ви зрадили його, віддали людині, яка ненавиділа його батька і, напевно, самого Джейса. І все тому, що ви занадто боягузливі, щоб жити з прокляттям, яке заслужили.
Годж підвів голову:
– То ось що ти думаєш про мене?
– Це те, що я знаю.
Він відклав ручку, хитаючи головою. Годж виглядав утомленим і дуже старим, значно старшим за Валентина, хоча вони були одного віку.
– Ти знаєш далеко не все. І мабуть, так краще.
Годж обережно склав списаний аркуш і жбурнув його у вогонь. Перед тим як згоріти, папір спалахнув отруйно-зеленим полум’ям.
– Що ви робите? – здивувалася Клері.
– Відправляю повідомлення, – Годж стояв дуже близько, їх розділяла лише невидима стіна. Клері притиснула до неї пальці, шкодуючи, що не може видавити Годжу очі, хоч вони були надто сумні.
– Ти молода. Минуле для тебе нічого не значить, це не інша країна, як для старших людей, і не нічне жахіття, як для тих, хто чує за собою гріх. Конклав прокляв мене за те, що я допомагав Валентину. Але я – не єдиний член Кола, який служив йому. Хіба Лайтвуди завинили менше? А Вейленди? Однак прокляли тільки мене, до кінця життя позбавивши права хоч на півкроку виходити за межі Інституту чи простягнути з вікна руку.
– Це не моя провина, – мовила Клері. – І не Джейсова. То навіщо карати його? Я ще можу зрозуміти те, що ви віддали Чашу Валентинові, але Джейса? Валентин уб’є його так само, як убив його батька!
– Валентин не вбивав Джейсового батька, – заперечив Годж.
На очі Клері набігли сльози.
– Не вірю! Все, чим ви тут займалися, – це брехня! Все, що ви сказали – теж брехня!
– Юнацький максималізм це знає компромісів. Невже ти не бачиш, що я по-своєму намагаюся бути гарною людиною?
Клері похитала головою.
– Та не виходить! Добрі справи не замінять попередні погані вчинки. Якби ви сказали, де шукати Валентина…
– Ні! – видихнув Годж. – Кажуть, що нефіліми – це діти людей і ангелів. І від останніх ми успадкували лише можливість впасти ще нижче. – Він торкнувся пальцями невидимої стіни. – Тебе не виховували однією з нас. Ти не вбивала демонів. У тебе немає шрамів. Клері, втікай звідси якомога швидше. Йди і ніколи більше не повертайся.
– Не можу, – похитала головою Клері. – Я не можу вчинити так.
– То прийми мої співчуття, – мовив Годж і вийшов з кімнати.
Двері зачинилися, і Клері залишилася сама. Вона чула лише своє важке дихання і дряпання пальців по прозорому бар’єру між нею і дверима. Дівчина знову і знову робила те, чого пообіцяла собі не робити: вона билася об стіну, доки зовсім не виснажилася. Зрештою вона впала на підлогу і намагалася не розплакатись.
По той бік стіни помирав Алек, а Ізабель марно сподівалася, що Годж прийде і врятує його. Десь далеко, намагаючись розбудити Джейса, Валентин грубо трусив його за плече. Десь далеко мама з кожною хвилиною, з кожною секундою втрачала силу. А Клері була замкнена тут, непотрібна і безпомічна, як дитя.
Вона швидко встала, згадавши, як Джейс вклав їй у руку стило у мадам Доротеї. А вона взагалі повернула його хлопцеві? Затамувавши подих, Клері полізла в ліву кишеню кенгурушки – вона виявилася порожньою. Повільно вона засунула руку в праву кишеню – і спітнілі пальці наткнулися на гладкий твердий опуклий предмет – стило.
Клері скочила на ноги, її серце калатало, вона намацала лівою рукою невидиму стіну. Знайшовши її, дівчина зібралася, обережно вперлася в неї кінчиком стила, яке тримала в другій руці, і почала чекати. Поступово в голові формувався образ, він немов риба випливав на поверхню каламутної води і ставав дедалі чіткішим. Спочатку повільно, а потім впевненіше вона рухала кінчиком стила по стіні, залишаючи в повітрі яскраво-білі лінії.
Клері відчула, що руна завершена, й опустила руку, важко дихаючи. Спочатку нічого не відбувалося, і руна повисла в повітрі, сліплячи очі, мов яскрава неонова вивіска. А потім пролунав оглушливий гуркіт, вона немов стояла під каменепадом, що трощив усе на своєму шляху. Руна почорніла й обсипалася, немов попіл, підлога здригнулася під ногами, і Клері безпомилково зрозуміла, що вона вільна.