На її нозі зімкнулися вовчі щелепи. Перед тим як впасти на твердий тротуар і знепритомніти, Клері зрозуміла, що таки може кричати…
Клері розбудив звук крапель. Вона повільно розплющила очі і роззирнулася навкруги. Вона лежала на ліжку в кімнаті з брудними стінами. До однієї зі стін був притулений хиткий стіл. На ньому виднівся дешевий латунний свічник із товстою червоною свічкою, що служила єдиним джерелом освітлення в кімнаті. Стеля була потріскана і мокра, і крізь щілини проникала волога. Клері здалося, що тут чогось бракує, але цю думку витіснив сильний запах мокрої собачої шерсті.
Клері швидко сіла й одразу про це пошкодувала. Голову обпік гострий біль, і її почало нудити. Добре, що вона давно нічого не їла, інакше б її точно вивернуло.
Над ліжком висіло дзеркало. Клері глянула на своє відображення і жахнулася: від куточка правого ока до краю рота обличчя перетинали паралельні подряпини. На правій щоці та на шиї запеклася кров. Сліди крові виднілися спереду на сорочці й куртці. Клері злякано полізла в кишеню – на щастя, стило було там.
І тут до неї дійшло, що саме було в кімнаті дивним. Одна зі стін складалася з прутів, товстих вертикальних прутів від підлоги до стелі. Вона була у в’язниці.
Відчуваючи потужний викид адреналіну в кров, Клері звелася на ноги, проте перед очима все попливло. «Я не знепритомнію», – наказала собі Клері. А потім вона почула кроки.
Хтось ішов коридором. Клері спиралася на стіл.
Це був чоловік. Він ніс лампу, і яскраве світло засліпило дівчину. Обличчя чоловіка було затінене. Він був високого зросту, широкоплечий, зі скуйовдженим волоссям, і коли чоловік відчинив двері й ввійшов у камеру, Клері впізнала його.
Він не змінився: ті ж старі джинси і сорочка, робочі черевики, нерівно підстрижене волосся і ті самі перекошені окуляри на носі. Шрами, які Клері помітила на його горлі минулого разу, загоїлися, перетворившись на бліді смужки.
Люк.
Клері не витримала. Виснаження, недосипання, голод, страх і втрата крові далися взнаки. Коліна підігнулися, вона повільно осіла на підлогу.
Люк миттєво опинився поруч. Швидкість його реакції вражала: він устиг зловити Клері до того, як вона вдарилася об підлогу.
– Клері? – стурбовано покликав Люк, уклавши її на ліжко. – З тобою все гаразд?
Вона сіпнулася вбік, злякано виставивши вперед руки:
– Не займай мене!
На обличчі Люка відбився біль. Він утомлено провів рукою по чолу:
– Ну що ж, я це заслужив.
– Так! Заслужив!
Люк збентежено подивився на Клері:
– Я й не сподіваюся, що ти мені довіряєш…
– Добре! Тому що я тобі не довіряю!
– Клері… – він схвильовано ходив камерою. – Мій учинок… важко зрозуміти. Напевно, ти думаєш, що я кинув тебе…
– Ти справді кинув мене! Сказав, щоб я більше не дзвонила. Тобі завжди було байдуже до мене. І до мами також. Ти нас завжди обманював!
– Не завжди.
– Так? Отже, тебе справді звуть Люк Ґарроувей?
Він потупив очі:
– Ні.
На сорочці Люка розпливалася темно-червона пляма.
Клері раптово випросталася.
– Це кров? – вона навіть забула, що злиться.
– Так, – він притиснув руку. – Напевно, рана відкрилася, коли я тебе піднімав.
– Яка рана? – не вгавала Клері.
Люк задумливо промовив:
– Диски Годжа так само гострі, але рука в нього вже не та, що раніше. Схоже, він зламав ребро.
– Хто? – дивувалася Клері. – Годж? А коли ти…
Люк мовчки подивився на неї, і вона пригадала вовка з провулка, чорного, з єдиною сірою смугою. Саме туди й поцілила чакра.
– Ти – перевертень! – здогадалася Клері.
Люк забрав руку від своєї сорочки; пальці були червоні. Він підсунувся до стіни і різко постукав по ній: раз, два, тричі. Потім повернувся до неї:
– Так.
– Ти вбив Годжа.
– Ні, – Люк похитав головою. – Тільки сильно його поранив. Але коли я повернувся за тілом, воно зникло. Отже, Годж міг повзти.
– Але ти порвав йому плече, я бачила.
– Так. Інакше б Годж тебе вбив. Від нього ще хто-небудь постраждав?
Клері прикусила губу. У роті одразу відчувся смак крові, однак це була стара подряпина від нападу Г’юґо.
– Джейс. Годж вирубив його, а потім віддав… Валентину.
– Валентину? – в голосі Люка почулося неприховане здивування. – Я знаю, що Годж віддав йому Чашу, але я навіть не уявляв, що…
– Звідки ти знаєш про Чашу? – почала Клері й одразу здогадалася: – Ти чув мою розмову з Годжем у провулку. А потім ти на нього стрибнув.