Вона мене чекала біля табору. Хоча вже не була вагітна, та виглядала виснаженою і блідою. Вона сказала, що народила дитину, хлопчика, і назвала його Джонатан Кристофер. Побачивши мене, Джоселін заплакала. Вона сердилася, бо я не дав їй знати, що живий. Валентин повідомив у Колі, що я покінчив із життям, але вона в це не вірила. Вона знала, що я би такого не зробив. Я відчував, що її віра в мене була необґрунтована, але бачити її було великим полегшенням, тому я не заперечував.
Я запитав, як вона мене знайшла. Джоселін розповіла, що по Аліканте ходять чутки про перевертня, який колись був Мисливцем за тінями. Валентин теж чув плітки, тому вона хотіла мене попередити. Незабаром прибув Валентин, але я заховався так, як уміють лише перевертні, він мене не знайшов і повернувся з ні чим.
Після цього ми з Джоселін почали таємно зустрічатися. То був рік Угод, і весь Нижньосвіт гудів лише про них і ймовірні плани Валентина щодо їх зруйнування. Я чув, що він виступав у Конклаві проти підписання Угод, але не мав успіху. Тому в Колі виникли нові секретні плани. Вони зблизилися з демонами – найбільшими ворогами Мисливців за тінями – для створення нової зброї, яку можна пронести непоміченою у Великий зал Ангела, де мали бути підписані Угоди. За допомогою демона Валентин украв Чашу Смерті. На її місці він залишив підробку. Минули місяці, поки Конклав зрозумів, що Чаші немає, але вже було надто пізно.
Джоселін намагалася дізнатися плани Валентина стосовно Чаші, але не могла. Та вона знала, що члени Кола мали намір напасти на беззбройних жителів Нижньосвіту і вбити їх у залі. Після такої різанини Угоду не підписали б.
Незважаючи на хаос, ті дні були на диво щасливими.
Ми з Джоселін таємно розсилали повідомлення феям, чаклунам і навіть давнім ворогам вовкоподібних – вампірам, намагаючись попередити їх про плани Валентина і просячи приготуватися до битви. Ми працювали разом – перевертень і нефілім.
У день підписання Угоди я зі схованки дивився, як Джоселін і Валентин вийшли з дому. Я пам’ятаю, як вона нахилилася, щоб поцілувати світловолосу голову сина, пам’ятаю її волосся, осяяне сонцем, її усмішку…
Вона поїхали в Аліканте каретою, а я біг за ними на чотирьох зі своєю зграєю. У Великому залі Ангела було людно – там зібрався Конклав у повному складі і багато всякої нечисті. Коли для підписання були презентовані Угоди, Валентин та члени Кола підвелися і, відкинувши плащі, витягли зброю. Як тільки в залі почався хаос, Джоселін підбігла до дверей і відчинила їх навстіж.
Моя зграя була біля самих дверей. Ми увірвалися в зал, порушивши криком тишу ночі, за нами вбігли лицарі фей зі скляною зброєю, обмотаною терном. Слідом за ними – Діти Ночі з оголеними іклами та чаклуни, озброєні полум’ям і залізом. У той час як у паніці з залу втікала маса делегатів, ми кинулися на членів Кола.
Ще ніколи Зал Ангела не бачив стільки крові. Ми намагалися не ранити тих Мисливців за тінями, котрі не були членами Кола, Джоселін усіх їх позначила закляттям чаклунів. Та багато померли, і боюсь, що смерть деяких на нашій совісті. Звісно, після такого нас звинувачували багато в чому. Членів Кола було значно більше, ніж ми собі уявляли, і вони люто билися з нечистю. Я пробився до Валентина. Я думав лише про нього, про те, що я міг би його убити, мав би за честь його вбити.
Нарешті я знайшов його біля великої статуї ангела, де він убив одного з лицарів фей своїм закривавленим кинджалом. Побачивши мене, він запекло посміхнувся.
– Перевертень, який б’ється мечем і кинджалом, – це так само неприродно, як і собака, що їсть ножем і виделкою.
– Тобі знайомий цей меч і цей кинджал. І ти знаєш, хто я. Якщо тобі треба до мене звернутися, використовуй моє ім’я.
– Мені не відомі імена напівлюдей, – відповів Валентин. – Колись у мене був друг, людина честі, який краще помер би, аніж допустив забруднення власної крові. Тепер переді мною стоїть безіменний монстр із його обличчям. Я мав би вбити тебе тоді, коли була нагода, – закричав він і, здійнявши меча, напав на мене.
Я відбив удар, ми билися на помості, навколо нас кипіла битва і один за одним падали члени Кола. Я бачив, як Лайтвуди кинули зброю і втекли. Годжа вже давно не було, він утік із самого початку. І тоді я побачив налякану Джоселін, яка побігла до мене і закричала: «Валентине, зупинися! Це Люк, твій друг, майже брат».