Валентин злісно схопив її, приставив до горла кинджал і притягнув до себе. Я кинув меча. Я б не ризикнув її життям. Він прочитав це в моїх очах.
– Ти завжди її хотів, – зашипів він. – Ви удвох замислили зраду. Ви будете шкодувати про це все своє життя.
Після цих слів він зірвав з Джоселін срібний медальйон і жбурнув ним у мене. Срібло обпекло мене, наче розпечене залізо. Я закричав і впав, а він одразу зник серед натовпу, тягнучи Джоселін за собою.
Зранений та обпалений, я намагався їх наздогнати, але Валентин швидко пробився між тими, що ще билися, і загиблими.
Похитуючись, я вийшов надвір. Світив місяць, Великий зал Ангела горів, освітлюючи небо вогнем. Я бачив зелені моріжки, які простяглися аж до темної річки, і дорогу вздовж берега, якою втікали в ніч люди. Нарешті я знайшов Джоселін на березі річки. Валентин утік, а вона, доведена до розпачу переживанням за Джонатана, прагнула чимшвидше дістатися дому. Ми знайшли коня, і вона помчала додому. Перетворившись на вовка, я біг слідом.
Вовки прудкі, та невтомлений кінь – швидший. Я сильно відстав, і вона добралася до маєтку швидше.
Наближаючись до будинку, я вже знав, що сталося щось жахливе. Тут також у повітрі стояв запах диму, але над ним повис густий і солодкуватий сморід демонічних чарів. Я перетворився на людину і покульгав довгою алеєю, яка біліла у місячному світлі, наче срібна річка… до руїн. Маєток перетворився на попіл, який нічний вітер шар за шаром розносив по газону. Лише місцями було видно фундамент дому, схожий тепер на обвуглені кістки: тут – вікно, там – залишки труби. Та все, що було в будинку: цегляні стіни, безцінні книги і старовинні гобелени, які передавалися з покоління в покоління у цій сім’ї Мисливців за тінями, – усе перетворилося на порох, розвіяний під Місяцем.
Валентин знищив будинок демонським вогнем. Лише ним. Жоден вогонь не палає так сильно, спалюючи все дотла.
Я пробирався тліючими руїнами. Біля обвугленого порогу над обгорілими кістками стояла на колінах Джоселін. Кістки явно були людськими, місцями валялися рештки тканини і шматки коштовностей, які не змогли згоріти. Червоні та золоті нитки прилипли до кісток мами Джоселін, а рештки розплавленого кинджала навіки застигли на кістках батькової руки. Серед інших кісток виблискував срібний амулет Валентина зі знаком Кола, він усе ще горів у нього на лиці…і серед останків, розкиданих, наче вони були надто крихкі, щоб триматися вкупі, були дитячі кістки.
«Ви пошкодуєте про те, що зробили», – сказав Валентин. Вклякнувши біля Джоселін на розплавленому камінні, я розумів, що він був правий. Я шкодував про це, і шкодую досі.
Ми вернулися назад у місто, проїхали повз вогні, які ще горіли, і людей, які кричали, і виїхали в темноту, яка панувала за містом. Джоселін заговорила аж через тиждень. Я забрав її з Ідрису. Ми полетіли в Париж. Грошей у нас не було, але вона відмовилася просити допомоги в місцевому Інституті. Вона зав’язала з Мисливцями за тінями і зі Світом Тіней, як сказала мені.
Я сидів у маленькій, дешевій готельній кімнаті, яку ми винаймали, і намагався переконати її, але це не допомогло. Джоселін була впертою. Нарешті вона пояснила чому: бо виношувала ще одну дитину, вона знала про це декілька тижнів. Джоселін вирішила розпочати нове життя зі своєю дитиною і не хотіла нічого чути ні про Конклав, ні про Завіт, щоб вони більше не псували її майбутнє. Вона показала мені амулет, який витягнула з купи кісток, і продала його на блошиному ринку в Клінянкурі, а на виручені гроші купила авіаквиток. Вона не сказала, куди вирушає. «Чим далі від Ідрісу, тим краще», – мовила вона.
Я знав, що залишити старе життя позаду – означає залишити позаду і мене, я сперечався, але це не допомогло. Я розумів, що якби не дитина, вона б покінчила життя самогубством. Тому відпустити її до приземлених було краще, ніж втратити назавжди, і я неохоче погодився на той план. Я розпрощався з нею в аеропорту. Останнє, що вона сказала мені в залі відправлення, пройняло мене до кісток: «Валентин не мертвий».
Залишившись сам, я повернувся до своєї зграї, але спокою там не знайшов. Всередині була болюча пустота, я завжди прокидався з її іменем на устах. Я вже не був тим лідером, яким був раніше. Я це розумів. Я був справедливим, але далеким від усього. Я не міг знайти друзів серед перевертнів, жодного друга. У мене було надто багато від людини, від Мисливця за тінями, тому мені було незатишно серед перевертнів. Я полював, але полювання не приносило задоволення. Коли настав час, щоб нарешті підписати Угоду, я пішов у місто.
В Залі Ангела, очищеному від крові, знову зібралися Мисливці за тінями і чотири гілки напівлюдей, щоб підписати Угоду, яка принесе мир усім. Я здивувався, побачивши Лайтвудів, які були здивовані, побачивши мене живим. Вони, а також Годж Старкветер і Майкл Вейленд були єдиними членами Кола, які уникли смерті в залі тієї ночі. Майкл, згорьований втратою дружини, заховався у заміському маєтку зі своїм сином. Конклав покарав трьох інших вигнанням: вони від’їжджали до Нью-Йорка працювати в місцевому Інституті. Лайтвуди, які мали зв’язки серед членів Конклаву, отримали легше покарання, ніж Годж.