– Є Валентин, – її голос затремтів. – Саме це ти хотів мені сказати, так? Що Валентин був моїм батьком?
Люк кивнув, його напруження видавали переплетені пальці.
– Боже мій… – Клері підхопилася на ноги, сидіти незворушно більше не було сил. Вона підійшла до заґратованого вікна. – Не може бути. Цього просто не може бути.
– Клері, будь ласка, не засмучуйся…
– Не засмучуйся? Ти повідомляєш, що моїм батьком є майже сам диявол, і хочеш, щоб я не засмучувалася?
– Спочатку він не був злим, – виправдовувався Люк.
– О ні, давай будемо розрізняти. Він був саме зло. Всі ті промови про необхідність зберегти людську расу в чистоті та важливість незмішаної крові, він же один з тих гидких білошкірих расистів. А ви обоє повелися на це.
– Це не я говорив про «полохливу» нечисть кілька хвилин тому. І про те, що їм не можна довіряти, – стиха мовив Люк.
– Це не одне і те ж! – Клері відчула, як сльози підступають до очей. – У мене був брат, – зібравшись, продовжувала вона. – Також бабуся та дідусь. Вони мертві?
Люк кивнув, опустивши голову.
– Так.
– Джонатан, – стиха мовила Клері, – він мав би бути старшим за мене. На рік старший?
Люк не відповів.
– Я завжди хотіла, щоб у мене був брат, – продовжувала Клері.
– Не треба, – жалісливо мовив Люк, – не муч себе. Тепер ти розумієш, чому мама приховувала це від тебе? І чи змінилося твоє життя на краще, коли ти дізналася, що втратила ще до свого народження?
– Та скринька… – Мозок Клері напружено працював. На ній було написано «Дж. К.» – «Джонатан Крістофер». – Он чого вона постійно над нею плакала… Там було пасмо волосся мого брата, не батька.
– Так.
– І коли ти сказав: «Клері – це не Джонатан», – ти мав на увазі мого брата. Мама надмірно про мене піклувалася через те, що вже втратила одну дитину.
Люк не встиг відповісти. Двері камери відчинилися й увійшла Ґретель. «Набір для зцілення», який Клері уявляла у вигляді пластмасової аптечки із зображенням Червоного Хреста, виявився великою дерев’яною тацею, де були згорнуті бинти, чаші, з яких парували невідомі речовини, і трави з гострим лимонним ароматом. Ґретель поставила тацю біля ліжка й жестами запропонувала Клері присісти. Клері неохоче опустилася на ліжко.
– Гарна дівчинка, – мовила вовчиха, умочивши бинт в одну з чаш. Вона обережно витерла засохлу кров з обличчя Клері. – Що з тобою сталося? – запитала вона так, наче підозрювала, що Клері поранила лице терткою.
– Мені теж цікаво дізнатися, – склавши руки, мовив Люк.
– Г’юґо накинувся на мене, – Клері намагалася не кривитись, коли терпка рідина почала проникати їй у рани.
– Г’юґо? – зіщулився Люк.
– Птаха Годжа. Ну, я думаю, що це його птаха. А може, Валентинова.
– Г’югін, – обережно поправив Люк. – Г’югін і Мунін – це птахи Валентина. Їхні імена означають «Думка» і «Пам’ять».
– Вони мали б називатися «Атакуй» та «Вбий». Г’юґо ледве не вибрав мені очі.
– Його цього навчили, – Люк постукав пальцями по руці. – Годж, мабуть, забрав його після Повстання. Але хай там як, а він є птахом Валентина.
– Так, як і Годж, – Клері скривилася від болю, коли Ґретель витерла довгий поріз на руці, покритий брудом та засохлою кров’ю.
– Клері…
– Я більше не хочу говорити про минуле, – розлютилася Клері. – Я хочу знати, що тепер ми збираємося робити. Зараз у Валентина моя мама, Джейс і Чаша. А в нас нічого.
– Я б не казав, що у нас нічого, – заперечив Люк. – У нас могутня вовча зграя. Проблема лише в тому, що ми не знаємо, де Валентин.
Клері похитала головою. Вона нетерпляче відкинула з очей рівне наче струни волосся. Жах, яка вона брудна. Більш за все їй хотілося в душ.
– Хіба у Валентина немає якогось притулку? Секретного лігва?
– Якщо і є, то воно справді секретне, – відповів Люк.
Ґретель відпустила руку Клері, й вона обережно поворушила нею. Зеленувата мазь, якою Ґретель змастила рану, зменшила біль, але рука досі була наче дерев’яна.
– Зачекай секунду.
– Ніколи не розумів, чому люди так говорять, – ніби ні до кого звернувся Люк. – Я нікуди не йшов.
– Чи Валентин може бути десь у Нью-Йорку?
– Можливо.
– Коли я бачила його в Інституті, він прийшов через Портал. Магнус казав, що у Нью-Йорку є лише два Портали. Один у Доротеї і один у Ренвіка. Той, що в Доротеї, зруйнований, і я не можу уявити, щоб він там міг ховатися, отже…
– У Ренвіка? – спантеличено мовив Люк. – Такого Мисливця за тінями не існувало.