– Він це міг зробити, – голос Люка звучав нейтрально, але щось у ньому насторожувало. Він не повірив їй?
– Джейс бачив, як він помер, – додала Клері, щоб підсилити сказане.
– Це жахливо. Бідна дитина, – відповів Люк.
Вони проїжджали мостом П’ятдесят дев’ятої вулиці. Клері глянула вниз: річка видавалася криваво-золотою у променях призахідного сонця. Звідси було видно південний берег острова Рузвельта – невелика пляма на півночі.
– Все не так уже й погано, – мовила Клері. – Лайтвуди добре про нього піклувалися.
– Можу собі уявити. Вони завжди були в гарних стосунках із Майклом, – прокоментував Люк, перебудовуючись у ліву смугу. У бокове дзеркало було видно, як увесь ескорт машин теж змінив курс. – Вони би дбали про його сина.
– Що буде, коли зійде місяць? Ти раптово перетворишся на вовка? Чи що? – запитала Клері.
Губи Люка засіпалися.
– Лише молоді, ті, що недавно перетворилися, не можуть контролювати трансформацію. Більшість з нас з роками навчилися. Тепер лише повня змушує мене перетворюватися.
– Тобто, коли місяць ще не зовсім повний, ти лише трохи почуваєшся вовком? – запитала Клері.
– Можна сказати і так.
– Ну добре, можеш висунути голову з вікна, якщо хочеться.
Люк засміявся.
– Я – перевертень, а не золотистий ретривер.
– Як довго ти є лідером клану? – раптом запитала Клері.
Люк завагався.
– Близько тижня.
Клері пильно глянула на нього.
– Тиждень?
Він зітхнув.
– Я знав, що Валентин забрав твою маму. Сам я маю мало шансів побороти його і не отримаю допомогу від Конклаву. Найближчу зграю перевертнів я знайшов за день.
– Ти вбив лідера клану, щоб зайняти його місце?
– Це єдине, що я міг зробити для швидкого отримання значної кількості союзників, – відповів Люк без розкаяння і без гордості. Їй пригадалось, як вона підглядала за ним у його будинку, як помітила глибокі подряпини на руках та обличчі, і як він здригався, коли ворушив рукою. – Я зробив це колись. Я був певен того, що зможу зробити це знову. – Він знизав плечима. – Твоя мама зникла. Я знав, що ти будеш мене ненавидіти. Мені нічого було втрачати.
Клері виставила ноги у зелених кросівках на панельку. Крізь тріщину на лобовому склі, якраз над кінчиками її пальців, було видно місяць, який сходив.
– А тепер є що втрачати.
Лікарня на південному березі острова Рузвельта була освітлена прожектором, її нечіткі контури на фоні темної річки і яскравих вогнів Мангеттена виглядали дивно.
Проїжджаючи берегом, Люк і Клері затихли. Асфальтовану дорогу змінив гравій, а потім просто земля. Дорога кружляла повз високий паркан із сітки, обкладеної зверху колючим дротом, наче стрічкою.
Коли стало надто багато вибоїн, Люк зупинив машину і вимкнув фари. Він глянув на Клері.
– Чи є шанс, що ти почекаєш мене тут, якщо я попрошу?
Вона похитала головою.
– Хтозна, чи в машині безпечніше. Невідомо, як Валентин охороняє межі табору.
Люк посміхнувся: «Межі табору. Ти тільки послухай». Він вистрибнув з вантажівки й перейшов на другий бік, щоб допомогти їй зійти. Вона могла б вийти сама, але його допомога була милою, він завжди їй допомагав, відколи вона була надто мала, щоб залізти сама.
Клері ступила на дорогу, здійнявши клуби пилу. Машини, які їхали за ними, почали зупинятися навколо Люкового пікапа. У світлі фар паркан виглядав срібно-білим. За парканом виднілася лікарня, різке світло виділяло її напівзруйнований стан: стіни без даху здіймалися вгору, наче поламані зуби, зубчастий кам’яний парапет покрився плющем.
– Справжні руїни, – у голосі Клері були нотки побоювання. – Не уявляю, як Валентин може там ховатися.
Люк дивився повз неї на лікарню.
– Сильні захисні чари. Спробуй дивитися поза вогнями.
До них ішов Аларик; легкий вітерець розкрив його куртку, оголивши шрами.
«Перевертні, які йшли слідом, схожі на звичайних людей», – подумала Клері. Якби вона побачила цей гурт деінде, то подумала б, що вони знають одне одного, – між ними була якась нефізична схожість, прямота погляду, сильна експресія. Вони були подібні на фермерів – засмаглі, худорляві й кістляві більше, ніж жителі міста. А ще вони могли бути байкерами. Та вони точно не були схожі на монстрів.
Усі обступили Люка для наради, наче гурт футболістів тренера. Клері почувалася зайвою й знову обернулася до лікарні. Тепер вона дивилася поза вогнями або крізь них, наче крізь тонкий шар фарби, щоб розгледіти, що під ним. Вона уявила, як би це намалювала. Світло потьмяніло, й Клері побачила красиву будівлю у неоготичному стилі, яка мов корабель здіймалася над газоном, навколо якого росли дуби. Вікна першого поверху були темні, та крізь арки вікон на третьому поверсі лилося світло, схоже на відблиск полум’я далеко в горах. Масивний кам’яний ґанок приховав вхід.