– Мій батько втік, – глухо сказав Джейс. – Із Чашею. Ми віддали її йому просто в руки. Я – невдаха.
Люк провів рукою по Джейсовій голові, змітаючи з волосся дрібні друзки. З його закривавлених пальців все ще стирчали кігті, але Джейс витерпів його дотик, ніби був не проти, і взагалі нічого не сказав.
– Це не твоя провина, – сказав Люк, дивлячись на Клері. Спокійними блакитними очима він говорив: «Твій брат потребує тебе. Залишись із ним».
Вона ствердно кивнула, і Люк, залишивши їх, пішов до вікна. Відчинив його – і від сильного протягу свічки у кімнаті загасли. Люк щось прокричав перевертням, що чекали його внизу.
Клері опустилася на коліна поруч з Джейсом.
– Все добре, – сказала вона, затинаючись, хоча й розуміла, що зараз усе погано, і, напевне, добре ніколи знову не буде. Дівчина поклала руку на Джейсове плече. Тканина його сорочки був груба, волога від поту і, хоч як дивно, приємна.
– Ми повернули маму. Знайшли тебе. У нас є все, що має значення.
– Він мав рацію. Я не зміг змусити себе пройти через портал, – прошепотів Джейс. – Бо не міг цього зробити. Я не міг убити його.
– Ти б зробив велику помилку, якби зробив це, – сказала вона.
Він нічого не сказав, тільки щось прошепотів собі під ніс. Клері не розчула слів, але простягла руку і забрала від нього скло. На шкірі долоні, де Джейс стискав осколок, залишилися два вузькі глибокі порізи. Дівчина відклала осколок і взяла хлопця за руку, закриваючи пальцями поранену долоню.
– Чесно кажучи, Джейсе, – сказала вона так само ніжно, як і торкалася його, – хіба ти не знаєш, що бите скло – не іграшки?
Він приглушив сміх і, простягнувши руку, міцно обняв її. Вона розуміла, що від вікна на них дивиться Люк, але заплющила очі й припала лицем до Джейсового плеча. Від нього пахло сіллю та кров’ю. І коли його рот наблизився до її вуха, вона нарешті зрозуміла, що він шепотів, як і колись. Це була найпростіша молитва – її ім’я, просто її ім’я.
Епілог
Підйом манить
Білий лікарняний коридор засліплював очі. Після стількох днів, проведених при світлі смолоскипів, гасових ламп та моторошного відьомського світла, при флуоресцентному освітленні все виглядало блідим і неприроднім. Коли Клері підписувалася в реєстратурі, вона помітила, що тіло медсестри, яка дала їй папку-планшет, виглядало надто жовтуватим під яскравими вогнями. «Може, вона – демон», – подумала Клері, повертаючи їй папку-планшет.
– Останні двері в кінці коридору, – сказала медсестра, приємно усміхнувшись.
«Або я божеволію».
– Я знаю, – сказала Клері. – Я була тут учора. «І позавчора, і за день до того».
Вечір лише починався, і в передпокої не було людно. Повз неї прочовгав якийсь дідусь у теплих домашніх капцях і халаті, тягнучи за собою пересувний кисневий прилад. Два лікарі в зелених хірургічних халатах несли пластикові стаканчики з паруючою кавою. Усередині лікарні було холодно, бо інтенсивно працювали кондиціонери, хоча надворі природа лише почала повертати на осінь.
Клері знайшла двері в кінці коридору. Вони були відчинені. Вона зазирнула всередину, не бажаючи будити Люка, якщо б він раптом заснув у кріслі біля ліжка, як було двічі, коли вона приходила. Але зараз Люк розмовляв із високим чоловіком у мантії бежевого кольору, що видавала когось з Безмовних Братів. Він повернувся, ніби відчувши прихід Клері, і вона впізнала Брата Єремію.
Дівчина схрестила руки на грудях.
– Що відбувається?
Люк виглядав виснаженим, з неохайною триденною бородою, окулярами над чолом. Під вільною фланелевою сорочкою виднілася пов’язка, яка досі огортала верхню частину його грудей.
– Брат Єремія вже йде, – сказав він.
Піднявши каптур, Єремія попрямував до дверей, але Клері перегородила йому шлях.
– Ну і що? – кинула вона йому. – Ви допоможете моїй мамі?
Єремія наблизився до неї. Вона відчула холод, що йшов з його тіла, як пара з айсберга. «Ти не зможеш врятувати інших, поки спочатку не врятуєш себе», – сказав голос у її голові.
– Це ж якесь старе передбачення з китайського печива, – сказала Клері. – А що сталося з моєю мамою? З’ясували? Може, Безмовні Брати допоможуть їй, як ви допомогли Алеку?
– Ми не допомогли нікому, – сказав Єремія. – Ми не надаємо допомогу тим, хто добровільно відділився від Конклаву.