Вона відійшла від дверного проходу і Єремія вийшов у коридор. Клері дивилася, як він іде, змішавшись з натовпом, і ніхто навіть не поглянув на нього зайвий раз. Коли дівчина трохи прикрила очі, то побачила мерехтливе сяйво чарів, що оточували Брата. Їй стало цікаво, кого ж бачили люди. Іншого пацієнта? Чи лікаря в хірургічному халаті, що поспішає на операцію? Засмученого відвідувача?
– Він говорив правду, – сказав Люк позаду неї. – Він не вилікував Алека, то був Магнус Бейн. І він не знає, що сталося з твоєю мамою.
– Я знаю, – сказала Клері, повертаючись до палати. Вона з побоюванням підійшла до ліжка. Не вірилося, що маленька біла постать в ліжку, з купою трубочок, що звивалися над нею, – то її сповнена життя мама з полум’яно-рудим волоссям. Звичайно, її волосся насиченого рудого кольору лежало розкидане по подушці, як накидка з мідних ниток, але її шкіра була такою блідою, що вона нагадала Клері воскову Сплячу красуню в музеї мадам Тюссо, чиї груди піднімалися і опускалися, рухомі спеціальним механізмом.
Вона взяла тонку руку матері і тримала її, як і вчора, і позавчора. Дівчина могла відчувати, як стійко та наполегливо б’ється пульс у зап’ясті Джоселін. «Вона хоче прокинутися, – думала Клері. – Я знаю, що хоче».
– Звичайно, хоче, – сказав Люк, і Клері усвідомила, що вона говорила вголос. – У неї є багато причин, щоб їй полегшало. Навіть більше, ніж вона може собі уявити.
Клері бережно поклала руку матері назад на ліжко.
– Ти маєш на увазі Джейса?
– Звичайно, що його, – сказав Люк. – Вона оплакувала його протягом сімнадцяти років. Якби я міг сказати їй, що більше не потрібно оплакувати… – він замовк.
– Кажуть, що люди в комі іноді чують, – підказала Клері. Звичайно, лікарі також казали, що це не була звичайна кома: ні травми, ні нестача кисню, ні раптова відмова серця або мозку не спричинили це. Здавалося, ніби Джоселін просто спить і не може прокинутися.
– Я знаю, – сказав Люк. – Я говорю з нею. Майже безперервно. – Він блиснув втомленою посмішкою. – Я розповів їй, яка ти хоробра. Як вона пишатиметься тобою. Її дочка – справжній воїн.
Щось гостре і болюче стало їй упоперек горла. Вона проковтнула це і, відвернувшись до вікна, почала розглядати глуху цегляну стіну будівлі навпроти. Ні пейзажів з деревами, ні річки не було.
– Я купила все, що ти просив, – сказала вона. – Арахісове масло, молоко, вівсяну кашу і хліб з пекарні «Фортунато Бразерс». – Вона порилася в кишені джинсів. – Зараз віддам решту.
– Залиш собі, – сказав Люк. – Можеш витратити на таксі додому.
– Мене Саймон підвезе, – сказала Клері. Вона глипнула на годинник у вигляді метелика, що звисав з ланцюжка для ключів. – Напевне, він вже чекає внизу.
– Добре, я радий, що побудеш якийсь час із ним, – Люк зітхнув з полегшенням. – Хай там як, залиши гроші собі. Замов щось на вечерю сьогодні.
Вона відкрила рот, щоб заперечити, але передумала. Як завжди казала Джоселін, у важкі часи Люк був мов кам’яна стіна – стабільний, надійний та непорушний.
– Врешті-решт, повертайся додому, гаразд? Тобі також треба виспатися.
– Спати? Кому треба виспатись? – покепкував він, але вона бачила, яким втомленим він виглядає. Люк сів на мамине ліжко. Він обережно відгорнув пасмо волосся з її обличчя. Клері відвернулася, щось запекло в її очах.
Еріковий фургон чекав на неї на узбіччі біля головного виходу з лікарні. Над головою, як перевернута блакитна порцелянова миска, розкинулося небо, що переходило у червонаво-синє над річкою Гудзон, де якраз заходило сонце. Саймон перехилився, щоб відчинити їй дверцята, і вона видерлася на сидіння поруч із ним.
– Дякую.
– Куди? Повертаєшся додому? – запитав він, вливаючись у рух транспорту на Першій авеню.
Клері зітхнула.
– Я навіть не знаю, де це тепер.
Саймон подивився на неї збоку.
– Жалієш себе, Фрей? – його тон був насмішкуватим, але ніжним. На задньому сидінні досі виднілися темні плями там, де на колінах Ізабель, стікаючи кров’ю, лежав Алек.
– Так… Ні… Я не знаю, – вона знову зітхнула, смикаючи норовливий кучер свого мідного волосся. – Все змінилося. Все інакше. Іноді я хочу, щоб усе стало так, як було раніше.
– А я ні, – сказав Саймон, здивувавши її. – То куди ми їдемо? Скажи, принаймні, чи за місто, чи в центр.
– В Інститут, – сказала Клері. – Вибач, – додала вона, коли він був змушений розвернутися на сто вісімдесят градусів, порушуючи всі правила безпеки. Фургон, повертаючи двома колесами, невдоволено заскрипів. – Треба було попередити раніше.