– Це чаклуни? – прошептала Клері.
Джейс стояв непорушно, як гранітна брила. «Він боїться, що я втечу, побіжу до Люка», – подумала Клері. Якби вона могла переконати його, що не зробить цього… Було щось у тих двох чоловіках, у їхніх мантіях кольору артеріальної крові, що лякало її.
– Ні, – прошепотів хлопець. Він був білий, наче побачив привидів. – Це Мисливці за тінями. У чаклунських мантіях.
– Вважай це дружнім візитом, Ґреймарку, – сказав чоловік із сивими вусами.
– У тобі немає нічого дружнього, Пенґборне. – Люк сів на край столу, вигнувши своє тіло так, що воно заступало чоловікам дорожню сумку та її вміст. Тепер, коли Люк був ближче, Клері помітила, що його обличчя і руки були в синцях, а пальці подерті до крові. Довгий поріз огортав шию і зникав за комірцем. Що з ним сталося?
– Блеквелле, не чіпай цінну річ, – строго сказав Люк. Рудий здоровило, який узяв статуетку Калі з книжкової шафи, задумливо провів по ній своїми товстими пальцями.
– Гарненька штучка, – відзначив він.
Пенґборн відібрав статуетку у свого компаньйона.
– Вона була створена для боротьби з демонами, яких не можуть убити ні боги, ні людина. «О, Калі, моя мати, сповнена блаженства! Чарівнице всемогутнього Шиви, танцюєш ти у шаленій радості, плескаючи в долоні. Ти – Рух усього, що рухається, а ми лише твої безпорадні іграшки».
– Дуже приємно, – мовив Люк. – Я й не знав, що ти вивчав індійські міфи.
– Всі історії правдиві, – сказав Пенґборн, у Клері аж мороз по шкірі пішов. – Чи ти і це забув?
– Я нічого не забуваю, – зауважив Люк. Хоча він виглядав розслабленим, Клері бачила, які напружені його плечі та губи.
– Я припускаю, тебе прислав Валентин?
– Так, – сказав Пенґборн. – Він подумав, що ти, можливо, змінив свою думку.
– Ніщо не може змінити мою думку про це. Я вже казав вам, що нічого не знаю. Симпатичні мантії, до речі.
– Дякую, – сказав Блеквелл з хитрою усмішкою. – Зняли їх з пари мертвих чаклунів.
– Це ж офіційні мантії з переговорів? – запитав Люк. – Ще з часів Повстання?
Пенґборн посміхнувся.
– Трофеї, здобуті в бою.
– А ви не боїтеся, що хтось може помилково прийняти вас за справжніх чаклунів?
– Ні, – сказав Блеквелл, – якщо вони підійдуть ближче.
Пенґборн погладив край мантії.
– Пам’ятаєш Повстання, Люціане? – тихо мовив він. – Великий і жахливий був день. Пригадуєш, як ми тренувалися разом перед боєм?
Обличчя Люка перекосило.
– Хай минуле залишається минулим. Я не знаю, що вам розказати, панове. Я не можу вам допомогти. Я нічого не знаю.
– Нічого – загальне слово, таке неконкретне, – промовив Пенґборн засмученим тоном. – Зазвичай, якщо хтось має так багато книг, він повинен щось знати.
– Якщо ви захочете знати, де навесні знайти рідкісний вид ластівок, я можу показати вам потрібну книгу. Але якщо вам цікаво, куди зникла Чаша Смерті…
– «Зникла» – не досить влучне слово, – муркотав Пенґборн. – «Захована» тут більш підходить. Захована Джоселін.
– Можливо, – припустив Люк. – Хіба вона ще не розповіла вам, де саме?
– Вона ще не прийшла до тями, – пробурчав Пенґборн, вимахуючи в повітрі своїми довгими пальцями. – Валентин розчарований. Він з нетерпінням чекав їхнього возз’єднання.
– Я впевнений, що вона не відповість взаємністю, – пробурмотів Люк.
Пенґборн посміхнувся.
– Ревнуєш, Ґреймарку? Мабуть, твої почуття до неї змінилися.
Пальці Клері почали так труситися, що вона міцно схрестила руки під грудьми, щоб якось стримати тремтіння. Джоселін? Вони говорять про мою матір?
– Я ніколи нічого такого до неї не почував, – сказав Люк. – Два Мисливці у вигнанні. Здається, можна зрозуміти, чому ми спілкувалися. Але я не втручатимуся в плани Валентина щодо Джоселін, якщо це його турбує.
– Я б не сказав, що він переймається цим, – сказав Пенґборн. – Скоріше цікавиться. Ми всі здивовані, що ти досі живий. І в людській подобі.
Люк повів бровами.
– Ну то й що?
– Здається, у тебе все гаразд, – відзначив Пенґборн неохоче. Він поставив статуетку Калі на полицю. – Ще була дитина? Дівчинка.
Люк здавався здивованим.