– Що?
– Не клей дурня, – прогарчав Блеквелл. – Нам відомо, що сучка народила дочку. В спальні її квартири виявили фотографію.
– А я подумав, що ви запитували про мою дитину, – спокійно перервав їх Люк. – Так, у Джоселін була дочка, Кларисса. Я підозрюю, що вона втекла. А що, Валентин послав вас по дівчину?
– Не нас, – сказав Пенґборн. – Але він шукає її.
– Може, обшукати це місце, – додав Блеквелл.
– Я б вам не радив, – сказав Люк і зісковзнув зі столу. В його холодному погляді була певна загроза, хоча вираз його обличчя не змінився. – Чому ви думаєте, що вона ще жива? Я думав, що Валентин відправив равенерів зачистити місце. Достатня доза отрути равенера – і від більшості людей залишиться лише попіл.
– Равенера вбили, – сказав Пенґборн. – І Валентин щось запідозрив.
– Валентин постійно щось підозрює, – сказав Люк. – Мабуть, його вбила Джоселін. Вона на таке здатна.
Блеквелл хмикнув.
– Можливо.
Люк знизав плечима.
– Слухайте, у мене немає ні найменшого уявлення, де дівчина, але якщо добре подумати, то вона мертва. Інакше вже б сама далася чути. У всякому разі, ця дитина не становить жодної небезпеки. Їй п’ятнадцять років, вона ніколи не чула про Валентина і не вірить в демонів.
Пенґборн посміхнувся.
– Щаслива дитина.
– Уже ні, – сказав Люк.
Блеквелл поворухнув бровами.
– Ти злишся, Люціане.
– Я не злюся, я роздратований. Я не збираюся втручатися в плани Валентина, розумієте? Я не дурень.
– Справді? – сказав Блеквелл. – Приємно бачити, що з роками ти почав дбати про здоров’я власної шкіри, Люціане. Колись ти не був таким прагматичним.
– Ти ж знаєш, – Пенґборн вів далі, – що ми виміняємо Джоселін на Чашу? Благополучно доставимо під твої двері. Валентин обіцяє.
– Знаю, – сказав Люк. – Пропозиція мене не зацікавила. Я не знаю, де ваша дорогоцінна Чаша, і я не хочу вплутуватися у ваші справи. Я ненавиджу Валентина, – додав він, – але я поважаю його. Я знаю, що він знищить усе, що стоятиме на його шляху, і збираюся бути подалі від нього, коли це станеться. Він же монстр, машина для вбивства.
– Хто б казав, – прогарчав Блеквелл.
– Я так зрозумів, що ти готуєшся зійти зі шляху Валентина? – сказав Пенґборн, указуючи довгим пальцем на застібнуту до половини спортивну сумку на столі. – Їдеш з міста, Люціане?
Люк повільно кивнув.
– Переїду за місто. Заляжу на дно на якийсь час.
– Ми могли б зупинити тебе, – сказав Блеквелл. – Змусити тебе залишитися.
Люк усміхнувся. Його обличчя змінилося. Він уже не вдавав доброго, начитаного чоловіка, який гойдав Клері на гойдалках у парку і вчив її кататися на триколісному велосипеді. Раптом у глибині його очей з’явилося щось дике, люте та холодне.
– Спробуйте.
Пенґборн глянув на Блеквелла, який повільно похитав головою. Пенґборн повернувся до Люка.
– Повідомиш нам, якщо раптом щось спливе у пам’яті?
Люк і далі посміхався.
– Ви будете першими, кому я зателефоную.
Пенґборн повільно кивнув.
– Гадаю, нам пора. Хай береже тебе Ангел, Люціане.
– Ангел не охороняє таких, як я, – сказав Люк. Він узяв сумку зі столу і застібнув до кінця. – Вас щось затримує, панове?
Накинувши каптури, щоб знову сховати свої обличчя, двоє чоловіків вийшли з кімнати, а за хвильку і Люк пішов за ними. Він зупинився на мить біля дверей, оглянувшись, ніби перевірив, чи нічого не забув. А тоді акуратно зачинив за собою двері.
Клері стояла, мов примерзла до землі. Вона чула, як зачинилися передні двері, як віддалік дзенькнув ланцюжок і ключі. Люк знову повісив замок. Дівчина досі бачила перед очима вираз обличчя Люка, коли він сказав, що його не цікавило, що трапилося з її мамою. Вона відчула руку на своєму плечі.
– Клері? – нерішучий голос Саймона звучав майже ніжно. – Все гаразд?
Вона мовчки похитала головою. Дівчина почувалася жахливо. Насправді вона розуміла, що гаразд уже ніколи не буде.
– Звичайно, ні, – голос Джейса був холодний і категоричний, як скалки льоду. Він різко відсунув ширму вбік.
– Принаймні, тепер ми знаємо, хто послав демона до твоєї матері. Ці чоловіки думають, що в неї Чаша Смерті.
Клері стиснула губи в тонку пряму лінію.
– Це просто смішно і неможливо.
– Можливо, – сказав Джейс, обпершись на стіл Люка. Він дивився на неї темними, як затемнене скло, очима. – Ти вже бачила цих людей раніше?
– Ні, – Клері похитала головою. – Ніколи.
– Здається, Люціан достатньо знав їх, щоб дружньо з ними спілкуватися.