– Я б не сказав «дружньо», – зауважив Саймон. – Вони намагалися приховати свою ворожість.
– Вони не вбили Люка відразу, – сказав Джейс, – бо думають, що він знає більше, ніж каже.
– Мабуть, – додала Клері, – а може, вони просто не хотіли вбивати іншого Мисливця за тінями.
Джейс розсміявся різким зловісним сміхом, від якого у Клері аж мурашки по шкірі побігли.
– Сумніваюся.
Вона не зводила з нього очей.
– Чому ти так упевнений у цьому? Ти їх знаєш?
Коли юнак відповів, то уже не сміявся.
– Чи я їх знаю? – повторив він. – Можна й так сказати. Вони вбили мого батька.
Розділ 9
Коло та Братство
Клері підійшла до Джейса, торкнулася його руки і збиралася щось йому сказати. Але що би ви сказали тому, хто щойно бачив убивць батька? Поки вона вагалася, Джейс поворушив плечем, скинувши її руку, наче та вжалила його.
– Треба йти, – сказав він, проходячи з кабінета до вітальні. Клері та Саймон поспішили за ним. – Ми не знаємо, коли повернеться Люк.
Вони вийшли через чорний хід. Джейс замкнув двері, використовуючи стило. Вони вийшли на безлюдну вулицю. Мов медальйон, виблискував у небі над містом місяць, його перлинне відображення мінилося у водах Іст-Рівер. Далекий гул автомобілів, що їхали Вільямсбурзьким мостом, заповнював вологе повітря звуками, схожими на тріпотіння крил.
– Хтось скаже мені, куди ми йдемо? – запитав Саймон.
– На станцію метро, – спокійно відповів Джейс.
– Ти жартуєш? – перепитав Саймон, кліпаючи очима. – Вбивці демонів їздять на метро?
– Це швидше, ніж за кермом.
– Я думав, що буде щось крутіше. Наприклад, фургон із написом «Смерть демонам» чи…
Джейс навіть не збирався зупиняти Саймона. Клері скоса сердито глянула на Джейса. Іноді, коли Джоселін була дуже сердита чи засмучена, вона ставала, як це називала Клері, «зловісно спокійною». Цей спокій наводив Клері на думку про оманливий блиск льоду, який от-от трісне від твоєї ваги. Джейс був зловісно спокійний. Його обличчя не виражало емоцій, але щось горіло в кутиках його бурштинових очей.
– Саймоне, – сказала вона. – Досить уже.
Саймон глянув на неї так, ніби запитував: «На чиєму ти боці?», – але Клері проігнорувала його. Вона спостерігала за Джейсом, коли вони звернули на Кент-авеню. Вогні мосту позаду утворювали над його волоссям неймовірний німб. Дівчина відчувала якусь дивну радість від того, що ті самі люди викрали її маму та вбили Джейсового батька багато років тому. Тепер хлопець мусить допомогти їй знайти Джоселін, хоче він того чи ні. Принаймні, зараз Джейс не залишить її саму.
– Ти живеш тут? – Саймон стояв і дивився на старий собор із розбитими вікнами та дверима, обклеєними жовтою поліцейською стрічкою. – Але це ж церква.
Джейс потягнувся до ланцюжка на своїй шиї. На ньому висів мідний ключ. Таким, напевне, можна відімкнути стару скриню на горищі. Клері зацікавлено спостерігала за ним. Джейс не замикав двері Інституту, коли вони виходили з нього. Вони захлопнулися самі.
– Краще жити на освяченій землі.
– Я це розумію, але – не ображайся – це ж смітник, – сказав Саймон, дивлячись із сумнівом на зігнуту залізну огорожу, що оточувала старовинну будівлю. Біля східців лежали купи сміття.
Клері розслабилася. Вона уявила, що тримає одну з маминих ганчірок зі скипидаром, і протерла те, що бачила перед собою, очищаючи собор від чар, мов від засохлої фарби.
Аж тепер дівчині явився справжній образ будівлі, що просвічував крізь чари, як світло крізь затемнене скло. Вона побачила стрункі шпилі собору, тьмяний блиск вітражних вікон, мідну табличку з вирізаною на ній назвою Інституту на кам’яній стіні поряд з дверима. Клері якусь мить притримувала видіння, перш ніж воно зовсім зникло.
– Це чари, Саймоне, – пояснила вона. – Насправді він виглядає інакше.
– Якщо так виглядають чари, то я двічі подумаю, перш ніж дозволю тобі почаклувати над моєю зовнішністю.
Джейс вставив ключ у замок, глянувши через плече на Саймона.
– Я не впевнений, що ти розумієш, якої честі удостоївся, – промовив він. – Ти станеш одним з небагатьох приземлених, які були в Інституті.
– Напевно, решту відлякує запах.
– Не звертай на нього увагу, – сказала Клері Джейсу і штовхнула Саймона ліктем у бік. – Він завжди говорить те, що стукнуло йому в голову. Не фільтрує.