– Фільтри – для сигарет і кави, – пробурмотів собі під носа Саймон, коли вони увійшли всередину. – Між іншим, від цих двох речей я б зараз не відмовився.
Клері також мріяла про каву, поки вони піднімалися звивистими кам’яними сходами з рельєфно вирізаними гліфами на кожній зі сходинок. Дівчина почала впізнавати деякі з них. Вони дражнили її зір, як недочуті іноземні слова іноді дражнили її слух: здавалося, варто зосередитися – і вони набудуть якогось значення.
Клері та хлопці піднімалися ліфтом у цілковитій тиші. Вона ще думала про великі горнята кави навпіл із молоком, як уранці робила мама. Іноді Люк приносив їм солодкі булочки з пекарні «Ґолден Керридж» в Чайнатауні. Від згадки про Люка шлунок Клері стиснувся і апетит зник.
Ліфт скрипуче зупинився, і вони вийшли в коридор, який Клері добре пам’ятала. Джейс скинув із себе куртку, повісив її на спинку найближчого стільця і свиснув крізь зуби. За кілька секунд з’явився Черч. Він прокрадався по самій підлозі, а його жовті очі виблискували в запиленому повітрі.
– Черче, – покликав Джейс, опустившись на коліна, щоб погладити сиву голову кота. – Де Алек, Черче? Де Годж?
Черч вигнувся та нявкнув. Джейс зморщив носа, що, можливо, виглядало б мило за інших обставин.
– Вони в бібліотеці? – він підвівся. Черч стрепенувся і побіг коридором, озираючись. Джейс пішов слідом за котом, наче це була звична річ. Він махнув рукою Клері та Саймону, щоб не відставали.
– Не люблю котів, – сказав Саймон, стикнувшись плечем із Клері, коли вони рухалися вузьким коридором.
– Знаючи Черча, – сказав Джейс, – думаю, ти теж йому не сподобався.
Вони проходили коридором, де було безліч спалень. Брови Саймона здивовано полізли вгору.
– Скільки людей тут живе?
– Це Інститут, – сказала Клері. – Місце, де Мисливці за тінями можуть зупинятися, коли знаходяться в місті. Щось середнє між притулком і науково-дослідним центром.
– Я думав, що це церква.
– Це всередині церкви.
– Все просто й зрозуміло, – вона відчула, що його легковажний тон приховує нервозність. Замість того щоб шикнути, Клері взяла Саймона за руку, просунувши свої пальці крізь його. Його рука була холодна та волога, але юнак із вдячністю потиснув її долоню.
– Я знаю, що все тут дивно, – тихо сказала вона, – але просто сприймай усе як належне. Довірся мені.
Темні очі Саймона були серйозними.
– Я довіряю тобі, – промовив він. – Я не вірю йому.
Він повів очима в бік Джейса, який ішов на кілька кроків попереду, мабуть, розмовляючи з котом. Клері стало цікаво, про що вони говорили. Про політику? Оперу? Високу ціну на тунця?
– Хоча б спробуй, – попросила вона. – Зараз Джейс – мій єдиний шанс знайти маму.
Саймон злегка здригнувся.
– Мені тут не по собі, – прошепотів він. Клері згадала, як прокинулася тут вранці. Все було таке чуже й знайоме водночас. Для Саймона, очевидно, не було нічого знайомого, все таке дивне, чуже й вороже.
– Ти не мусиш залишатися зі мною, – сказала вона, хоча й сперечалася з Джейсом у потязі, вмовляючи його взяти Саймона із собою та доводячи, що за три дні спостережень за Люком той міг помітити щось важливе, що знадобиться під час обговорення деталей.
– Мушу, – сказав Саймон і відпустив її руку, оскільки вони вже дійшли до кухонних дверей. Величезна кухня, на відміну від решти частини Інституту, була обладнана по-сучасному: сталеві робочі поверхні, засклені полиці з рядами посуду. Поруч із червоною чавунною плитою стояла Ізабель з круглою ложкою в руці, її темне волосся було зібране на потилиці. Каструля парувала, а довкола лежали інгредієнти страви: помідори, дрібно нарізані часник і цибуля, пучки темно-зелених трав, купки тертого сиру, трохи полущеного арахісу, кілька оливок і ціла рибина, що дивилася на стелю скляними очима.
– Я готую суп, – сказала Ізабель, махаючи Джейсу ложкою. – Голодний? – Вона помітила позаду нього Саймона та Клері. – О Боже, – підсумувала вона. – Ти приволік сюди ще одного приземленого? Годж уб’є тебе.
Саймон відкашлявся.
– Я – Саймон, – представився він.
Ізабель проігнорувала його.
– Джейсе Вейланде, – сказала вона, – поясни, що відбувається.
Джейс втупився в кота.
– Я ж казав, щоб ти привів мене до Алека! Зрадливий Юдо!
Черч перекинувся на спину та задоволено муркотів.
– Не звинувачуй Черча, – промовила Ізабель. – Це не його провина, що Годж уб’є тебе. – Вона знову занурила ложку в каструлю. Клері стало цікаво, який на смак арахісово-рибно-оливково-томатний суп.