– Тепер він повстав із мертвих і повернувся, щоб розшукати її. Напевне, хоче повернути Джоселін.
– Щось я сумніваюся, що Валентин послав демона равенера до її будинку, бо хоче «повернути її», – сказав Алек, який з’явився на кухні, коли їжу подали. Ніхто не запитував його, де він був, а хлопець і не прагнув розповідати. Він сидів поруч із Джейсом, навпроти Клері, але уникав зустрічатися з нею поглядами.
– Я б так не зробив, – погодився Джейс. – Спершу – цукерки й квіти, пізніше – листи з вибаченнями, і лише після цього – орди демонів. Саме в такому порядку.
– Можливо, він посилав їй цукерки й квіти, – сказала Ізабель. – Ми ж не знаємо.
– Ізабель, – сказав Годж терпляче, – це людина, через яку Ідрис зазнав руйнувань, яких ніколи раніше не бачив. Цей чоловік налаштував Тіньоловів проти нечисті й залив вулиці Міста Скла кров’ю.
– То він запальний, той чортяка, – сперечалася Ізабель.
Саймон спробував виглядати грізним, але облишив, коли побачив, що на нього дивилася Клері.
– Навіщо ж Валентину та Чаша і чому він такий упевнений, що вона в мами Клері? – запитав він.
– Ви сказали, що він може створити власну армію, – сказала Клері, звертаючись до Годжа. – Ви маєте на увазі, що можна використовувати Чашу, щоб створювати Мисливців за тінями?
– Так.
– Отже, Валентин міг просто підійти до будь-якого хлопця на вулиці та зробити з нього Тіньолова? Для цього потрібна лише Чаша? – Саймон витягнувся вперед. – А зі мною це спрацює?
Годж довго міряв його очима.
– Можливо, – сказав він. – Але за всю історію лише кількох приземлених вибрали для Вступу і вони стали нефілімами, бо більшість ніколи не зможе пережити перетворення. Для цього потрібні особливі сила та пружність. Перш ніж перетворювати, їх потрібно інтенсивно тренувати та випробовувати, але Валентин ніколи б не займався таким. Він буде використовувати Чашу на будь-кому, кого він зможе захопити, і з двадцяти відсотків тих, хто виживе, створить власну армію. Військо, яке він використає для нападу на Конклав.
Алек дивився на Годжа з тим самим жахом, який відчувала Клері.
– Чому ви гадаєте, що він зробить це?
– Тому що, – пояснив Годж, – коли Валентин був у Колі, таким був його план. Він казав, що це єдиний спосіб створити таку силу, яка необхідна, щоб захистити наш світ.
– Але це вбивство, – сказала трохи позеленіла Ізабель.
– Він вважав, що ми робили світ безпечним для людей тисячу років, – сказав Годж, – а тепер їхня черга віддячити нам власною жертвою.
– Їхніми життями? – Джейс був вражений, його щоки почервоніли. – Це суперечить усьому, за що ми боремося: охорона беззахисних, збереження людства.
Годж відсунув тарілку.
– Валентин був божевільний, – продовжував він. – Надзвичайно розумний, але божевільний. Його хвилювало лише знищення демонів та нечисті. Тільки очищений світ. Він міг би й власного сина пожертвувати за справу і не розумів, чому інші не можуть вдіяти так.
– У нього був син? – перепитав Алек.
– Я алегорично сказав, – пояснив Годж, потягнувшись за носовою хустинкою. Він витер нею чоло і поклав назад до кишені. Клері помітила, що його рука трохи тремтіла.
– Коли його земля обгоріла, коли його будинок було зруйновано, всі вважали, що він спалив себе з Чашею дощенту, щоб не повертати її Конклаву. Його кістки були знайдені в попелі, поряд із кістками його дружини.
– Але моя мати жива, – втрутиласьКлері. – Вона не померла в цій пожежі.
– Як тепер виявилося, Валентин теж, – визнав Годж.
– Конклав не зрадіє, що його обдурили. Але він захоче переконатися, що Чаша в безпеці. І що ще важливіше, він захоче впевнитися, що Валентин не знайде її.
– Мені здається, що найперше нам потрібно знайти матір Клері, – сказав Джейс. – Знайти її та Чашу, допоки це не зробив Валентин.
Клері ця ідея сподобалася, але Годж подивився на Джейса так, наче той запропонував жонглювання рідким нітрогліцерином.
– Про це не може бути й мови.
– То що ж нам робити?
– Нічого, – сказав Годж. – Залиште це кваліфікованим досвідченим Мисливцям за тінями.
– У мене великий досвід, – заперечив Джейс, махнувши рукою. На одному з тонких пальців хлопця блищав срібний перстень. Клері не пригадувала його раніше. – Я досвідчений.
Тон Годжа був твердий, майже батьківський.
– Я знаю, але ти досі дитина або майже дитина.
Джейс подивився на Годжа, примруживши очі. Його довгі вії відкидали тінь на гострі вилиці. Хтось інший здававя б сором’язливим, таким, що нітиться і перепрошує, але не Джейс. Його лице виглядало вужчим і загрозливим.