– Відпусти мене.
– Пробач, – його пальці зісковзнули з її зап’ястя. – Ти намагалася вдарити мене тієї миті, коли я вимовив твоє ім’я.
– Гадаю, я трохи знервована, – Клері подивилася навколо. Вона була в маленькій спальні з меблями з темного дерева. Зі слабкого світла, що пробивалося крізь причинене вікно, дівчина здогадалася, що зараз світанок або трохи пізніше. Її наплічник був спертий на стіну.
– Як я сюди потрапила? Я не пам’ятаю.
– Я знайшов тебе сплячою на підлозі в коридорі, – голос Джейса звучав здивовано. – Годж допоміг мені занести тебе в ліжко. Я подумав, що в кімнаті для гостей тобі буде більш комфортно, ніж у лазареті.
– Отакої! А я нічого не пам’ятаю, – вона провела руками по волоссю, відкидаючи з очей масні кучері. – А взагалі котра година?
– Десь п’ята.
– Ранку? – Вона подивилася на нього. – Сподіваюся, у тебе серйозний привід, щоб мене розбудити?
– Чому? Тобі снився гарний сон?
Вона все ще чула у вухах музику, відчувала, як важкі коштовності ковзають по її щоках.
– Я не пам’ятаю.
Він підвівся.
– Один з Безмовних Братів прийшов побачитись із тобою. Годж послав мене, щоб розбудити тебе. Насправді, він сам хотів розбудити тебе, але, оскільки це п’ята ранку, я подумав, що ти не дуже роздратуєшся, якщо побачиш щось гарне.
– Тобто тебе?
– А що іще?
– Я не погоджувалася на це, – відрізала вона. – На Безмовних Братів.
– Ти хочеш знайти свою матір чи ні? – спитав Джейс.
Вона витріщилася на нього.
– Тобі просто треба зустрітися з Братом Єремією. От і все. Може, він тобі навіть сподобається. У нього чудове почуття гумору, як на хлопця, який ніколи нічого не говорить.
Вона закрила обличчя руками.
– Вийди. Йди звідси, дай переодягнутися.
Коли двері за ним зачинилися, дівчина спустила ноги з ліжка. Хоча лише світало, волога спека вже почала збиратися в кімнаті. Вона зачинила вікно і пішла у ванну, щоб вмитися і сполоснути рота, присмак у якому нагадував стару газету.
П’ять хвилин по тому Клері взулася у зелені кросівки, переодяглася в джинсові шорти та просту чорну футболку. Якби тільки її тонкі веснянкуваті ноги скидалися на довжелезні гладенькі кінцівки Ізабель. Але цьому не зарадиш. Вона зв’язала своє волосся в кінський хвіст і вийшла до Джейса в коридор.
Біля нього неспокійно кружляв та нявкав Черч.
– Що з котом? – запитала Клері.
– Нервує через Безмовних Братів.
– Схоже, всі тут нервують через них.
Джейс злегка усміхнувся. Черч нявкнув, коли вони рушили коридором, але не пішов за ними. Принаймні, товсті камені стін собору все ще зберігали нічну прохолоду: у коридорах було темно і прохолодно.
Коли вони дісталися до бібліотеки, Клері здивувалася, побачивши, що лампи не світилися. Бібліотека освітлювалася тільки молочним світлом, що проходило крізь високі вікна, встановлені в склепінчастому даху. Годж, у костюмі, сидів за величезним столом, його волосся з сивими пасмами на світанку здавалося посрібленим. На мить їй здалося, що він у кімнаті сам, а Джейс пожартував із нею. Та потім дівчина побачила, як з напівтемряви з’явилася постать, і вона зрозуміла, що те, що вона сприйняла за пляму темнішої тіні, було людиною. Високий чоловік у важкій мантії, яка спадала аж до ніг, закриваючи його повністю. Каптур мантії був піднятий, щоб приховати обличчя. Сама мантія була кольору пергаменту, а складні рунічні написи по подолу та рукавах виглядали так, ніби написані засохлою кров’ю.
У Клері аж мурашки по шкірі побігли, й вона відчувала кожен їх крок.
– Це – Брат Єремія з Безмовного Міста.
Чоловік підійшов до них, його мантія закручувалася важкими хвилями, коли він рухався, і Клері зрозуміла, що її дивувало: ступаючи, він не видавав жодного звуку, ні найменшого шелесту. Навіть його плащ, який мав би шарудіти, мовчав. Вона б не здивувалася, якби він виявився привидом, але коли Брат Єремія зупинився перед ними, від нього йшов дивний солодкий запах, наче суміш ладану й крові, дух чогось живого.
– А це, Єреміє, – сказав Годж, піднімаючись з-за столу, – дівчина, про яку я вам написав. Кларисса Фрей.
Обличчя в каптурі повільно обернулося до неї. Холод пронизав Клері до кінчиків пальців.
– Привіт, – промовила вона.
Відповіді не було.
– Я вирішив, що ти правий, Джейсе, – сказав Годж.
– Я був правий, – відповів Джейс. – Як і завжди.
Годж проігнорував його відповідь.