– Я послав листа в Конклав про всі події минулої ночі, але спогади Клері – лише її власні. Тільки вона може вирішити, що їй робити з вмістом власної голови. Якщо дівчині потрібна допомога Безмовних Братів, їй треба дати цей шанс.
Клері нічого на це не відповіла. Доротея сказала, що в її голові є блок, за яким щось приховано. Звичайно, вона хотіла б дізнатися, що це було. Але затінена постать Безмовного Брата була такою… ну, добре, мовчазною. Тиша сама, здавалося, випливала з нього, як темний потік, чорний і густий, як чорнило. Від цього холола кров у жилах.
Обличчя брата Єремії й досі було повернуте до неї, під каптуром була лише пітьма. Це дочка Джоселін?
Клері від несподіванки аж дух перехопило. Вона відступила назад. Слова луною розкотилися в її голові, наче її власні думки, хоча й не були такими.
– Так, – сказав Годж і швидко додав, – але її батько був приземленим.
«Це не має значення, – сказав Єремія. – Кров Конклаву – домінантна».
– Чому ви називаєте маму Джоселін? – запитала Клері, даремно намагаючись розгледіти хоч якісь риси обличчя під каптуром. – Ви її знаєте?
– Брати ведуть облік усіх членів Конклаву, – пояснив Годж. – Вичерпна інформація.
– Не зовсім вичерпна, – сказав Джейс, – якщо вони навіть не знали, що вона й досі жива.
«Цілком імовірно, що вона зверталася по допомогу до чаклуна, щоб безслідно зникнути. Більшості Мисливців за тінями не так просто втекти від Конклаву», – у голосі Єремії не було жодних емоцій; звучало так, наче він і не підтримував, і не засуджував дії Джоселін.
– Є щось, чого я не розумію, – сказала Клері. – Чому Валентин вважає, що Чаша Смерті в моєї мами? Якщо вона зазнала стількох неприємностей, щоб зникнути, як ви сказали, то навіщо забирати з собою Чашу?
– Для того щоб Валентин не наклав на неї свої руки, – відповів Годж. – Вона краще за інших знала, що б трапилось, якби Чаша була у Валентина. І, я так розумію, Джоселін не довірила б її Конклаву. Після того як Валентин уже її колись викрав.
– Гадаю, ви праві, – в голосі Клері звучали нотки сумніву. Все це здавалося малоймовірним. Хоч як намагалася, вона не могла уявити свою матір, яка біжить під покровом темряви, сховавши велику золоту Чашу в кишені комбінезона.
– Джоселін повстала проти свого чоловіка, коли дізналася, що він збирається робити з Чашею, – сказав Годж. – Тому можна припустити, що вона б зробила все від неї залежне, щоби вберегти Чашу від Валентинових рук. Якби Конклав знав, що Джоселін іще жива, то до неї звернулися б насамперед.
– Мені здається, – сказала Клері, ледь стримуючи роздратування, – що всі, кого Конклав вважає мертвими, насправді живі. Може, їм варто впізнавати тіла за їхніми зубами.
– Батько мій помер, – сказав Джейс тим самим тоном. – І мені не потрібні жодні стоматологічні записи, щоб підтвердити це.
Клері збуджено повернулася до нього.
– Слухай, я не мала на увазі…
«Досить, – перервав Брат Єремія. – Істину можна дізнатися, лише якщо ви досить терплячі, щоб слухати».
Швидким жестом він здійняв руки й відкинув каптур зі свого обличчя. Забувши про Джейса, Клері щозмоги боролася з бажанням верещати. Голова архіваріуса була лисою, гладкою й білою, як яйце, з темними відмітинами там, де колись були очі. Тепер їх не було. На його губи уздовж і впоперек був нанесений малюнок з темних ліній, які нагадували хірургічні шви. Нарешті вона зрозуміла, що Алек мав на увазі під каліченням.
«Брати з Безмовного Міста не брешуть, – сказав Єремія. – Якщо ти хочеш знати правду від мене, ти її отримаєш, але я прошу тебе про таку ж відвертість».
Клері підвела підборіддя.
– Я не якась там брехуха.
«Розум не може брехати. – Єремія підійшов до неї. – Мені потрібні твої спогади».
Запах крові й чорнила був задушливим. Клері відчула, що її накриває хвиля паніки.
– Почекайте…
– Клері, – ніжно звернувся до неї Годж, – цілком можливо, що існують спогади, які ти заховала чи приглушила, спомини, які утворилися, коли ти була занадто юною, щоб усвідомлювати. Брат Єремія допоможе видобути їх. Це могло б нам дуже допомогти у цій справі.
Дівчина нічого не сказала, лише нервово кусала губу. Їй було страшно подумати, що хтось копирсатиметься в її голові, торкаючись таких сокровенних, особистих споминів, що навіть вона не мала до них доступу.
– Клері нічого не зобов’язана робити, якщо вона не хоче, – раптом сказав Джейс. – Чи зобов’язана?