Клері перервала Годжа, перш ніж він відповів.
– Все гаразд. Я це зроблю.
Брат Єремія коротко кивнув і беззвучно рушив до неї. У дівчини аж мороз по спині пройшов.
– Це боляче? – прошептала вона.
Він не відповів, але його вузькі білі руки вже торкалися її обличчя. Шкіра на пальцях була тонка, як пергаментний папір, і геть укрита рунами. Дівчина відчувала їхню силу, яка, мов статична електрика, поколювала її шкіру. Вона заплющила очі, перед тим побачивши біля себе занепокоєне обличчя Годжа.
Перед її заплющеними очима спершу вирували кольори. Потім Клері відчувала тиск, наче щось витягували з її голови, рук та ніг.
Дівчина зціпила руки, опираючись вазі, темряві. Вона відчувала, ніби її притисло до чогось жорсткого та непоступливого і потроху здавлювало. Їй сперло дух і раптом стало дуже холодно, наче взимку. Якоїсь миті вона побачила крижану вулицю, далекі сірі будівлі, круговерть білих сніжинок, що жалили її лице морозом.
– Досить, – голос Джейса прорізав зимовий холод, і сніг, що падав білими іскорками, зник. Очі Клері розплющилися.
Повільно вона розпізнала бібліотеку, стіни, заставлені книжковими полицями, заклопотані обличчя Годжа і Джейса. Брат Єремія стояв нерухомо, як ідол, вирізаний зі слонової кістки та вкритий червоними чорнилами. Клері відчула різкий біль у руках і, поглянувши на них, побачила червоні смужки на шкірі там, де в неї впилися її нігті.
– Джейсе, – докірливо сказав Годж.
– Погляньте на її руки. – Джейс махнув рукою в бік Клері, яка стиснула пальці, щоб сховати свої поранені долоні.
Годж поклав свою широку руку їй на плече.
– З тобою все гаразд?
Вона повільно кивнула. Відчуття ваги, що тиснула на неї, зникло, але дівчина відчувала, як липкий піт змочив її волосся, а топ прилип до спини, як клейка стрічка.
«На твій розум накладено блок, – сказав Брат Єремія. – До твоїх спогадів не можна дістатися».
– Блок? – перепитав Джейс. – Ви маєте на увазі, що вона закрила свої спогади?
– Ні, я маю на увазі, що їх заблоковано заклинанням. Я не можу зняти його тут. Їй доведеться приїхати в Місто Кісток і постати перед Братством.
– Заклинання? – недовірливо сказала Клері. – Хто б міг зачарувати мене?
Ніхто не відповів їй. Джейс подивився на свого наставника. Хлопець був на диво блідим, помітила Клері, враховуючи те, що це була його ідея.
– Годже, вона ж не мусить іти, якщо вона не…
– Все нормально, – Клері зробила глибокий вдих. Її долоні боліли в місцях порізів і вона страшенно хотіла лягти в якомусь темному місці й відпочити. – Я піду. Я хочу знати правду. Я хочу знати, що в моїй голові.
Джейс кивнув.
– Чудово. Тоді я піду з тобою.
Вийшовши з Інституту, вони опинилися мов у вогкій гарячій брезентовій сумці. Вологе повітря тиснуло на місто, перетворюючи повітря на закопчений суп.
– Я не розумію, чому ми маємо йти окремо від Брата Єремії, – пробурчала Клері. Вони стояли на розі поблизу Інституту. Вулиці були безлюдні, лише сміттєвоз повільно котився вниз кварталом. – Йому що, незручно, коли його побачать з Мисливцями за тінями, чи що?
– Братство – це теж Мисливці за тінями, – зазначив Джейс. Якимось чином йому вдалося виглядати свіжим, незважаючи на спеку. Від цього Клері захотілося ляснути його.
– Гадаю, він пішов по свою машину? – запитала вона з сарказмом.
Джейс посміхнувся.
– Щось таке.
Вона похитала головою.
– Знаєш, я б почувалася набагато краще, якби Годж пішов з нами.
– Хіба я не зможу тебе захистити?
– Мені зараз потрібен не захист, а хтось, хто допоможе мені думати, – раптом згадавши, вона прикрила рота рукою. – Ой, Саймон!
– Ні, я Джейс, – сказав хлопець терпляче. – А Саймон – слизький малий зануда з поганою стрижкою і жахливим смаком в одязі.
– Замовкни, – відповіла вона, але це було радше автоматично, ніж від щирого серця. – Я збиралася подзвонити йому перед сном, дізнатися, як він дістався додому.
Похитавши головою, Джейс розглядав небеса, наче вони збиралися розверзнутися й розкрити секрети всесвіту.
– Тут таке відбувається, а ти переживаєш про того тхора?
– Не називай його так. Саймон не схожий на тхора.
– Може, ти й права, – сказав Джейс. – Мені кілька разів траплялися милі тхорики. Він більше схожий на щура.
– Він не…
– Він, напевно, зараз удома лежить у калюжі власної слини. Просто почекай, коли він набридне Ізабель, тоді збереш те, що від нього залишилося.